Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

наздоженуть їх, бо не покволом, як вони, тяжконогі, сунуться, а на мулах жвавих, як ото в каноників бувають, клуса біжать — хочуть, мабуть, на обід до корчми постигнути, що менше вже, як за милю, звідти була. Швидкі догнали загайливих і люб'язненько з ними привітались, а один із подорожніх (справді був то каноник толедський із своїм почтом), побачивши той шикований поїзд — воза, на якому стояла клітка з Дон Кіхотом, стражників, Санча з Росинантом і пароха з цилюрником — не стримався і запитав, кого вони і чого так везуть, хоч, помітивши стражницькі відзнаки, здогадувався, що то якийсь окаянний розбишака або інший злочинець, підсудний Святій Герман-даді. Стражник, до якого, власне, і було звернене питання, одказав:

— Нехай, пане, сам цей молодець вам з'ясує, чому його так везуть, бо ми того несвідомі.

Почувши ту розмову, Дон Кіхот сказав:

— Сподіваюся, що вашмості панове розуміються на справах мандрованого рицарства? Коли так, то я розповім вашмостям про своє нещастя, а коли ні, то не варто й клопоту собі завдавати.

Побачивши парох і цилюрник, що подорожні зайшли в речі з Дон Кіхотом Ламанчським, під'їхали ближче, аби таку відповідь дати, щоб хитрощі їхні наяв не вийшли.

Каноник тим часом одказав Дон Кіхотові:

— Правду кажучи, пане брате, рицарські романи знайомі мені значно краще, аніж Вільяльпандові підручники; як тільки за цим діло стало, то можете сміливо говорити нам усе, що хочете.

— Ну й слава рогові,— сказав тоді Дон Кіхот.— Знайте ж, мостивий пане, що мене зачаровано й посаджено в клітку через підступні заздрощі злохитрих чаклунів, бо лукаві переслідують чесноту з більшою силою, ніж праведні люблять її. Я, щоб ви знали, мандрований рицар, та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави.

— Пан Дон Кіхот з Ламанчі каже щиру правду,— обізвався па-рох.— Він їде на цьому возі заворожений не за свої гріхи й переступи, а через каверзи й підступи тих, кому чеснота не мила, а доблесть осоружна. Се, добродію, Рицар Сумного Образу (ви, напевне, чували про нього), чиї преславні діяння та вікопомні подвиги будуть вилиті в нерушимій бронзі і висічені в некрушимім мармурі, хоч би як намагалась очорнити їх зависть, хоч би як силкувалась затаїти їх лукавість.

Почувши каноник, що і в'язень, і вольний промовляють однаковим бомбастичним штилем, мало не перехрестився з великого чуда та дива,— він ніяк не міг узяти собі в тямки, що все це означає; його супровідники теж нічого не розуміли. Санчо Панса під'їхав до них ближче — послухати, про що мова мовиться, і собі ввернув слівце для ясності:

— Ви, панове, як собі хочете, а я вам скажу, що мій пан такий самий зачарований, як ми з вами: він собі при повнім розумі, їсть, п'є, справляє свою.потріб так, як і всі люди, і як сам ще вчора робив, поки його до клітки не втарабанили. А коли так, то хто вам повіре, що його зачаровано? Та'дже чув я. не раз од людей, що зачаровані не їдять, не сплять, не балакають, а мойму пану тільки дай, то переговорить і тридцять аблакатів!

А тоді, до пароха обернувшись:

— Ех, єгомостику, єгомостику! Чи ваша велебність думає, що я вас не вгадав? Чи, мо', я не тямлю і не шуплю, до чого ті новітні чари чаруються? Ге-ге! Я таки вас добре розпізнав, хоть як ви собі личкуйтеся, добре все розшолопав, хоть як ви собі хитруйте... Та що вже! Де заздрощі, там не питай чесноти, де скупощі, там добра не жди. Лихо його мамі! Якби не ваша велебність, то мій пан оженився б з принцизною Обізіяною, а я б уже на грапа вийшов, ні втять, ні взять, бо Сумний Образ то в мене пан добрий, а я перед ним велико заслужився. То бачу вже, що правду люди кажуть: фортунине колесо хутче за млинового крутиться, хто вчора ізверху був, той ниньки насподі. Шкода мені жінки, діточок жаль: мав би тато на обійстя губернатором чи хвицокоролем уїхати, паном над островом чи й над цілим царством, а в'їде натомість погоничем, старшим над волами... Се я вам, татунцю, до того кажу, щоб ви сумління мали та мого пана більше не кривдили, а то — ой, спитає з вас Господь на тім світі, що ви мого добродія в тю-рягу запакували, не давши йому ані рятувати когось, ані добра комусь робити.

— Курзю-верзю, горох молочу! — сказав на те цилюрник.— Виходить, Санчо, ви з паном обоє рябоє? Як подивлюся, то, їй же Богу, і тебе треба зачарувати та до нього в клітку посадити за тії рицарські химороди. В недобрий час дався ти йому на підмову, в лиху годину забажав собі того острова! [306]

— Я не дівка, аби комусь на підмову датись,-• одказав Санчо,— хоть би й самому королеві, і то не дамся. Хоть я собі і вбогий, та з діда-прадіда християнин і нікому нічого не винен. А що мені острова закортіло, то комусь, може, кортить чого гіршого. Не родом чоловік славен, а робом: чоловіком бувши, можу я і на папу вийти, не то що, а на губернаторя й поготів, бо мій пан такого тих островів поназавойо-вує, що всім пороздає і ще зостанеться. Так що ви, пане цилюрнику, не дуже той,— це вам не бороди голити, в голінні ми всі голінні. Се я вам кажу, бо ми одне одного знаємо: мені воза не підвезеш,