Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Марон ай, цуй сонь іа.

Капітанові раптом здалося, що навколишня темрява зненацька розпочала поволі світлішати. Аж трохи злякався капітан.

— Знаєш, — мовив ще кволо, але слово від слова набираючи сил та затятості, — тут мені от що тільки-но примарилося… Вісімка ота, яку нам Дар Ветер малював…

Виявляється, що якщо біля неї чи всередині її різні точки поставити, то рух всесвіту з кожної цієї точки по іншому спостерігатиметься.

Тиша, що настала після цього, ледь знову не схарапудила капітана. Але за хвилину в цій матовій тиші з‘явилася темна примарна пляма.

— Ч-чорт! — видихнула ця пляма. — Як же я сама до цього не допетрила! Ефект спостерігача… Боже, тепер же багато чого яснішим стає, багато чого…

— Цуй сонь іа! Маро най, цуй сонь іа! — Іду, іду… Богдане… Богданчику!.. Ах, який же ти молодець! Тепер все, все по інакшому піде.

Темна пляма почала набувати довгастої форми, в якій вгадувалися обриси людського тіла. З усіма ознаками жіночої статі. — І, все ж таки, — спитав капітан у плями, — де ми знаходимося? І що значить „сонь іа”? Щось подібне, до речі, я чую ще з часів чоломайських пригод.

Пляма на мить завмерла, а потім мовила з азійським акцентом, який чомусь враз став по особливому виразним:

— Сонь Іа — це моє справжнє ім‘я, Богдане.

Чому його ліжко пахнуло сіллю, Богданові стало зрозумілим вже на наступний день. Тоді, коли йому дозволили встати й навіть вийти на балкон. Натягнувши перед тим на вуха важку оправу величезних чорних окулярів.

Балкон — вірніше, широка й довга лоджія з шезлонгом та якимсь спортивним причандаллям — виходив просто на морське узбережжя. В цьому місці воно випиналося назустріч Богдану широким півколом і зникало за скелями, що обмежували це випинання з обох боків. Внизу тягнулася вузька смуга піщаного пляжу з декількома хвилерізами, до яких були пришвартовані легенькі човники з іграшковими пістрявими вітрилами.

Те, що вони пістряві, Богдан побачив лише одного разу, коли, зі звичною впертюхатістю озирнувшись на порожню палату, на мить стягнув окуляри всупереч усім настановам лікарів та медсестер. В зіниці миттєво й боляче плюснулось яскраво-синє, аж ультрамаринове, сяєво і капітан торопко насунув дужки на місце. Згадав про ефект синяви, який через втрату мерехтіння ще на орбіті помітив Зоребор, зітхнув за хлопцем і вирішив поки що не експериментувати.

Он скільки очам їхнім витерпіти довелося! А його власним і поготів. Поберегтися треба.

Потріпав по маківці Нксу, що завмер біля нього зі срібною бандурою, закинутою на спину, й знову перевів погляд на розлогу морську панораму, що розкинулася перед багатоповерховим білим корпусом лікарні. Ще декілька подібних корпусів приліпилося до скель, що обмежували вигін затоки. Вдалині, на самому обрії, можна було розгледіти малесенький корабель. Загалом, навколишній краєвид дуже нагадував би південний беріг Криму, на якому Богданові зі Сніжанкою довелося побувати лише одного разу, якби не оті стрімчаки. Чимось муляли вони капітана.

Не дуже то й високі, з якимись візерунчастими уступами, вкритими темно-зеленою, аж синявою через окуляри, рослинністю, вони нагадували шахові фігури, дбайливо огорнуті мохом. Де ж він такі бачив?

— Кара ной тура ха? — раптом почулося іззаду і Богдан аж здригнувся від несподіванки. І лише за хвилину зрозумів, що — ні, не від несподіванки.

— Кара ной тура ха? — трохи стривожено перепитала медсестра, що нечутно вийшла з палати на балкон.

А Кременчук вдивлявся, вдивлявся в її трохи розкосі очі, схожі на очі Такаманохари, і відчував, як мозаїка незрозумілих жестів, поглядів, натяків, слів та ієрогліфів стрімко складається в цілісну картину. І ця картина йому дуже не подобалась. Тим більше, що зненацька ставало ясним і те, що він давно вже все зрозумів, але до останнього не хотів зізнаватися в цьому навіть собі самому. Бо це розуміння було чревате певними ускладненнями.

Міжнародного характеру.

Адже ці розкосі очі… Ця трохи рвана говірка… Цей азійський акцент… Ці, врешті решт, шахові скелі, вкриті густою рослинністю… Богдан, звісно, ніколи не бував за кордонами України. Територія колишнього СРСР та Польщі не рахувалася. Але… Але саме з такими от краєвидами, побаченими в телевізійних передачах та рекламних буклетах, він уявляв Країну Сонячного Сходу. Або ж Японію.

Втім, це могла бути будь-яка інша країна Далекого Сходу, але… Але Такаманохара була японкою. І лише її країна з усього цього регіону — та хіба ще Китай — була спроможна створити таку техніку, що могла вивести на орбіту космічний апарат, що могла долати з його допомогою нескінченні відстані, що могла… Могла втрапити в аварію та й впасти просто посеред України, на дніпровському острові Чоломай. „Ах, Сонька, Сонька! — аж застогнав подумки Кременчук. — Ну чого ти мені всього не розповіла? Я б зрозумів. Ми тоді швидше б додому дісталися. І ніхто б не загинув. Ах, Сонька, ах, дурепа! А я ж…” Нкса почув, як над ним скреготнули стиснуті зуби, і швидко здійняв голову, ледь перелякано вдивляючись у викривлене обличчя капітана. Що, знову якийсь напад!?

— Крчуче, — видихнув обережно крізь смух-траву із зореборівськими нотками в голосі, — в тебе як, все нормально?

— Нормально, нормально, — прокректав Богдан, якось знічено поправляючи свої велетенські чорні окуляри.

В них застрибали сонячні зайченята від тисяч солоних бриж недалекого моря й від того ці окуляри чомусь нагадали Нксі фасеточні об‘єктиви на гермошоломах скафандрів Соньчиних друзів. Тих самих, що витягнули їх зі зламаного навпіл зорельоту, а потім засунули в збільшену копію старенької „Софії” і занурилися разом із нею в синє небо, що невагомо нависло над безмежним океаном. Наче було його продовженням. Тому цей океан жодним чином не нагадував Жвий і від того Нксі було зовсім вже не лячно.

А просто сумно-сумно.

— Нормально, — повторив Крчук. — Все нормально. От