Читати книгу - "Історик"

Раніше я ніколи не чув, як вона плаче. Крізь моє тіло наче пройшла хвиля крижаного холоду.

Я поцілував її чисту руку.

— Я з тобою.

Вона стисла мої пальці, ридаючи, а потім опанувала себе:

— Треба подумати, що… це мій хрестик?

— Так, — я підняв його, пильно спостерігаючи за нею, і неймовірно зрадів, коли на її обличчі не з’явилася відраза. — Це ти його зняла?

— Ні, звичайно ж, ні, — вона похитала головою, і остання сльоза скотилася по її щоці. — Я не пам’ятаю, щоб рвала ланцюжок. Я не думаю, що вони… він посмів, якщо легенди правдиві… — зараз вона вже витирала обличчя, намагаючись не торкатися рани на горлі. — Мабуть, я порвала ланцюжок уві сні.

— Напевно, судячи з того, де я його знайшов, — я показав їй те місце на підлозі. — І ти нормально почуваєшся… якщо він поруч із тобою?

— Так, — задумливо сказала вона, — принаймні, поки.

Від цього холодного маленького слова в мене перехопило подих.

Вона простягнула руку й торкнулася хреста, спочатку нерішуче, а потім узяла його в руку. Я полегшено зітхнув. Хелен теж зітхнула.

— Я заснула, думаючи про матір і статтю, яку я хочу написати про трансільванські орнаменти — вони дуже відомі, а прокинулася лише зараз. — Хелен насупилась. — Мені наснився поганий сон, у ньому скрізь була моя мати, вона відганяла великого чорного птаха. Потім вона його відігнала, нахилилася й поцілувала мене в чоло, як робила це, коли я була маленькою дівчинкою, і я побачила знак… — вона замовкла, немов думка про це завдавала їй болю. — Я побачила дракона на її оголеному плечі, але він здався мені всього лише частиною її, а не чимось жахливим. А коли вона поцілувала мене, мені стало вже не так страшно.

По мені побігли мурашки від дивного страху: я згадав ту ніч, коли врятувався від убивці мого кота, читаючи цілу ніч про життя улюблених голландських купців. Щось таке захистило Хелен, принаймні, певною мірою: її дуже поранили, але не випили багато крові Ми мовчки перезирнулися.

— Все могло бути значно гірше, — сказала вона.

Я обійняв її й відчув, як тремтять її міцні плечі. Я й сам тремтів.

— Так, — прошепотів я. — Але нам треба захистити тебе від гіршого.

Вона похитала головою, ніби здивована.

— Це ж монастир! Я не розумію. Живі мерці входять у такі місця? — вона показала на хрест над дверима, ікону й святу лампаду, що висіли у куті. — Тут, у присутності Діви Марії?

— Я теж не розумію, — сказав я, перевертаючи її долоню. — Але ми знаємо, що ченці подорожували з останками Дракули і що він, можливо, похований у монастирі. У цьому вже є щось дивне. Хелен, — я стис її руку. — Я ще ось про що подумав. Той бібліотекар знайшов нас у Стамбулі, а потім у Будапешті. Чи не міг він опинитися й тут? Може, це він напав на тебе минулої ночі?

Вона моргнула.

— Я розумію. Він укусив мене одного разу в бібліотеці, і тому може знову захотіти моєї крові, так? Але уві сні в мене було відчуття, що це було щось інше, хтось значно могутніший. Але як міг хтось із них проникнути сюди, навіть якщо вони не бояться монастиря?

— Це питання ясне, — я показав на найближче вікно за кілька кроків від ліжка Хелен, що було трохи розчинене. — О Боже, чому я залишив тебе тут саму?

— Я була не сама, — нагадала вона. — Тут було десять людей, які спали зі мною в одній кімнаті. Але ти маєш рацію: він здатний змінювати вигляд, як говорила моя мати… Кажан, туман…

— Або великий чорний птах, — я знову згадав її сон.

— Мене вкусили двічі, можна вважати, — сказала вона задумливо.

— Хелен! — я струснув її. — Я більше ніколи не залишу тебе саму, навіть на годину.

— У мене ніколи не буде навіть години на особисте життя? — її колишня посмішка, саркастична й мила, на мить повернулася.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, якщо відчуєш щось, чого не можу відчути я, якщо ти відчуєш, що хтось шукає тебе…

— Я скажу тобі, Поле, якщо я взагалі таке відчую, — тепер вона говорила палко, і її обіцянка, здавалося, підштовхнула її до дії. — Ходімо, будь ласка. Мені треба поїсти й випити червоного вина або бренді, якщо нам пощастить його знайти. Принеси мені рушник, тут в умивальнику я помию шию і перев’яжу її. — Її практичність була заразливою, і я відразу підкорився їй. — Потім ми підемо в церкву й обмиємо цю рану святою водою, коли ніхто не бачитиме. Якщо я зможу це витримати, ми можемо сподіватися на краще. Як дивно, — я був радий знову бачити її цинічну посмішку, — я завжди вважала, що всі церковні ритуали — це нісенітниця.

— Але, схоже, він не вважає це нісенітницею, — серйозно зауважив я.

Я допоміг їй змити кров із шиї, намагаючись не торкатися відкритих ран, і постежив за дверима, поки вона переодягалася. Вигляд рани був таким жахливим, що на мить я подумав був вийти з кімнати й поплакати за дверима. Хоч Хелен і рухалася слабко, я бачив рішучість у її обличчі. Вона зав’язала свій вже звичний шарф і знайшла мотузочок у сумці, на який повісила хрестик. Цього разу він триматиметься міцніше, сподівався я. Простирадла були забруднені маленькими плямами крові.

— Нехай ченці знають, що в їхній спальні була жінка, — сказала Хелен прямолінійно, як завжди. — Їм явно не вперше доведеться змивати кров.

Коли ми вийшли із церкви, Ранов уже ходив у саду. Він примружив очі й подивився на Хелен.

— Ви дуже довго спали, — сказав він обвинувальним тоном.

Я уважно розглядав його зуби, коли він говорив, але вони були не гостріші, ніж звичайно, більше того, вони були стерті й здавалися сірими в його неприємній посмішці.

Розділ 67

Мене дратувало те, що Ранов не хотів нас відвезти в Ріль, але ще більше мені не подобалося те, з яким ентузіазмом він узявся за поїздку в Банково. Коли ми їхали в машині, він звертав нашу увагу на всі краєвиди за вікном, багато з яких були дуже цікавими, попри його монотонні коментарі. Ми з Хелен намагалися не дивитись одне на одного, але я був упевнений, що їй також було огидно. Тепер нам треба було побоюватися ще і Йожефа. Дорога від Пловдива була вузькою, вона петляла між бурхливим потічком з