Читати книгу - "Американські боги"

— А де Чорнобог?

— Каже, що на весняних прибираннях їде з глузду. Пішов почитати газету, посидіти в парку. Купити цигарок. Певне, сьогодні вже не повернеться. Ти не мусиш чекати. Іди собі. Повернешся завтра.

— Я почекаю, — вперся Тінь. Він знав, що не існує правил, відповідно до яких він повинен почекати. Справа була в ньому. Це була остання річ, яка ще мала трапитись, і що ж, якщо вона однаково має трапитись, хай трапиться з його волі. І потім не буде жодних обов’язків, жодних таємниць, жодних примар.

Він посьорбував гарячу каву. Та була достоту такою ж чорною і солодкою, як він і запам’ятав.

З коридора почувся чоловічий голос, і Тінь випростався. Він був задоволений, що його руки не тремтіли. Двері відчинилися.

— Тіне?

— Привіт, — Тінь привітався, але не підвівся.

Чорнобог зайшов до кімнати. У нього в руках був згорнутий примірник «Чикаго Санді Таймз». Він поклав газету на стіл. Придивився до Тіні, а тоді з ваганням простягнув долоню. Чоловіки потисли руки.

— Я прийшов, — сказав Тінь. — Наша домовленість. Ти виконав свою частину. А це моя.

Чорнобог кивнув. Наморщив чоло. На його сивому волоссі і вусах виблискувало сонце, і вони виглядали майже золотими.

— Не... — він зітхнув, — не дуже... — Пауза. — Певно, тобі краще піти. Не добрий час.

— Підготуйся, якщо маєш. Я не поспішаю. Але готовий.

— Ти дуже дурна дитина, — зітхнув Чорнобог. — Ти в курсі?

— Думаю, так.

— Ти дуже дурна дитина. І там, на вершині, ти зробив дуже добру справу.

— Я просто зробив те, що мав.

— Може й так.

Чорнобог підійшов до старої дерев’яної стінки, схилився і витягнув звідкись з-під неї дипломат. Клацнув застібками. Обидві відскочили з чітким кректанням. Відкрив дипломат. Вийняв молота і зважив його в руці. Той виглядав, ніби невелика кувалда. Рукоять була в плямах.

Тоді підвівся. Сказав:

— Я тобі заборгував. Більше, ніж ти можеш собі уявити. Через тебе все змінюється. Настала весна. Справжня весна.

— Я знаю, що я зробив. В мене був не надто широкий вибір.

Чорнобог кивнув. В його погляді було щось, чого Тінь раніше не бачив.

— Я колись розповідав тобі про свого брата?

— Білобога? — Тінь вийшов на поплямлений цигарковим попелом килим. Опустився на коліна. — Ти казав, що давно його не бачив.

— Так, — погодився старий і підняв молот. — Зима була довгою, хлопче. Дуже довга зима. Але тепер вона закінчується... — похитав головою, ніби намагався щось згадати, тоді сказав: — Заплющ очі.

Тінь заплющив очі, підвів голову. І чекав.

Угарна частина молота була холодна, ніби крига, і торкнулась його чола легенько, ніби цілунок.

— Бам! Ось так, — сказав Чорнобог. — Ось і все.

Він усміхався: Тінь ще ніколи не бачив, щоб він так усміхався, безтурботно і легковажно, так, як літнього дня плигає сонячний зайчик. Старий пішов назад до свого дипломата і сховав молот, закрив торбу і заштовхав її під стінку.

— Чорнобоже? — перепитав Тінь. Тоді: — Ти ж Чорнобог?

— Ага. Сьогодні, — погодився старий, — до завтра я стану Білобогом. А нині я досі Чорнобог.

— Тоді чому? Чому ти мене не вбив, коли міг?

Старий вийняв із пачки в кишені цигарку без фільтра.

Зняв із камінної полиці велетенську коробку сірників і підкурив. Здавалось, він глибоко замислився.

— Тому що, — зрештою пояснив, — є кров. Але є і вдячність. А то була довга, дуже довга зима.

Тінь звівся на ноги. В нього на джинсах, на колінах, позалишалися плями з пилюки, і він обтрусився.

— Дякую.

— На здоров’я, — сказав старий. — Наступного разу, як тобі захочеться зіграти в шашки, ти знаєш, де мене шукати. Цього разу я гратиму білими.

— Дякую. Може, так і зроблю. Але не скоро.

Він подивився у блискітливі очі старого і подумав: чи завжди вони були такого незабудково-блакитного кольору? Вони потисли руки. Жоден з них не попрощався.

Тінь поцілував Ранкову Зорю в щоку, а Вечірній Зорі поцілував руку, і спустився вниз, перестрибуючи через сходинку.

Постскриптум

Рейкявік, що в Ісландії, — дуже химерне місто. Воно видається дивним навіть тим, хто бачив багато химерних міст. Це місто вулканів — і все тепло в ньому походить із підземних глибин.

У місті можна натрапити на туристів. Але їх не так багато, як ви могли б очікувати, навіть на початку липня. Сонце сяяло вже кілька тижнів — і припиняло сяяти тільки на коротеньку часину глупої ночі. Між другою і третьою ранку надходили світанкові сутінки, а тоді знову починався білий день.

Турист-здоровило вранці обійшов уже майже весь Рейк’явік. Він слухав людей, які розмовляли майже незмінною за тисячоліття мовою. Місцеві мешканці могли читати стародавні саги так само просто, як сьогоднішні газети. На цьому острові панувало дивне відчуття спільноти, яке його водночас лякало і відчайдушно обнадіювало. Він дуже втомився: через нескінченне денне світло було майже неможливо заснути. Довжелезними білими ночами він просто сидів у готельній кімнаті і поперемінно читав путівник та «Холодний дім» — він купив цю книжку в якомусь із аеропортів, де був протягом останніх пари тижнів, але не міг пригадати, в якому саме. Часом він дивився у вікно.

Врешті, не тільки сонце, а і годинник підказав, що настав ранок.

Він купив шоколадний батончик в якомусь із кондитерських магазинів і вирушив тротуаром на прогулянку. Часом він несподівано для себе натрапляв на докази вулканічної природи Ісландії: завертав за ріг і помічав, що повітря пахне сіркою. Але це радше наводило на думки про тухлі яйця, ніж про пекло.

Він минав багатьох дуже гарних жінок: струнких і блідих. Такі жінки подобалися Середі. Тінь замислювався, чим же старого привабила його мати, яка була дуже гарною, але не вирізнялася ні стрункою поставою, ні світлою шкірою.

Тінь усміхався гарненьким жінкам, бо почувався від цього приємно-маскулінно. Іншим жінкам він теж усміхався — просто тому, що був у гарному настрої.

Він уже не міг згадати точно, коли помітив, що за ним стежать. Однак якоїсь миті посеред Рейк’явіка він зрозумів, що на нього хтось дивиться. Час від часу він озирався, намагався зловити погляд, дивився у вітрини магазинів в надії спіймати відображення — але бачив звичайних перехожих, жоден