Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

«Я допоможу тобі почистити зуби, щойно ми тут закінчимо. Але зараз стій спокійно».

«Угу».

«Блодхгарм поклав до сідельних торб іван-чай? Це могло б допомогти тобі від шлунка».

«Та звідки ж мені знати?»

«Ясно… — Ерагон на мить замислився. — Та навіть якщо він про це забув, то я спитаю в Орика. Можливо, гноми мають запаси в Тронжхеймі. Нам треба…»

Юнак замовк, бо барабани нарешті стихли, і в залі запанувала цілковита тиша. Потому гноми зашурхотіли одягом і стали жваво перешіптуватись один з одним.

Та наступної миті їхній шепіт і вовтузню заглушив звук доброї дюжини фанфар і спів хору гномів. Музика була такою незвичною й глибокою, що в Ерагона по шкірі пробігли мурашки, а серце забилося вдвічі швидше, так, ніби він збирався рушати на полювання. Сапфіра тим часом вильнула хвостом. Мабуть, вона відчувала те саме.

«От і початок», — подумав Вершник, заходячи разом із драконом до центральної зали міста-гори й займаючи своє місце між ватажками кланів, головами гільдій та рештою обраної публіки.

У центрі зали лежав складений докупи Зоряний Сапфір, оточений дерев'яним риштованням. Приблизно за годину до коронації Скег прислав до Ерагона й Сапфіри гінця, який повідомив їм, що гноми нарешті завершили свою роботу, тож Ісідар Мітрім був цілком готовий до того, щоб дракон знову зробив його таким, яким він був колись.

Слуги Орика внесли до зали чорний гранітний королівський трон і поставили його на високий поміст, що перебував поруч із Зоряним Сапфіром. Потому вони розвернули його на схід, оскільки саме там були чотири основні тунелі Тронжхейма. А крім того, король мав дивитися на схід тому, що там кожного ранку з'являлось небесне світило, символізуючи початок нового дня й нової ери в державі гномів.

Перед троном, вишикувавшись у дві довжелезні шеренги, стояли воїни, вбрані в блискучі кольчуги, їхні ряди тяглися аж до самісіньких східних воріт Тронжхейма, що були за милю від головної зали. Списи багатьох із них увінчували прапори з дивовижними візерунками. Дружина Орика, Хведра, стояла серед ватажків кланів, оскільки саме вона посіла місце грімстборітхна Вермунда. Передчуваючи, що стане королем, Орик послав за нею ще кілька днів тому, проте Хведра, заклопотана справами Інгейтум, прибула до Тронжхейма тільки сьогодні вранці.

Сам Орик тим часом повагом крокував від східних воріт до центральної зали. Увесь цей час хор і фанфари не замовкали ні на секунду, виводячи свої вигадливі мелодії. Борода колишнього ватажка Інгейтум була добре розчесана й спадала на кольчугу, кожне кільце якої блищало чистим білим золотом. Новий король був убраний у шкіряні черевики зі срібними шпорами, сірі вовняні штани й сорочку з пурпурового шовку, що сяяла у світлі ліхтарів. По підлозі, спадаючи з плечей Орика, тяглася довга накидка з горностаєвим коміром і знаками Дургрімст Інгейтум. Бойовий молот гнома, Волунд, викутий іще першим королем раси, висів на широкому поясі, прикрашеному рубінами. Святкове вбрання Орика все аж сяяло, до того ж він сам, здавалось, випромінював світло, через що в Ерагона стали боліти очі.

За новим королем крокувало дванадцятеро дітлахів — шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток. Вони були вдягнені в сорочки червоного, коричневого та золотого кольорів, а кожен із них тримав у долонях чималі кулі, зроблені з каміння різних порід.

Коли Орик дійшов до центру міста-гори, в залі потемнішало, а на все, що було всередині неї, лягли дивні барвисті тіні. Ерагон спантеличено глянув угору й побачив, як з верхівки Тронжхейма падає дощ із рожевих трояндових пелюсток. Ті лягали на плечі й голови всім присутнім, сповнюючи повітря своїм солодким ароматом.

Труби й хор замовкли тільки тоді, як Орик став на одне коліно перед чорним троном і схилив голову. Дванадцятеро дітлахів непорушно застигли позаду нього.

Вершник тим часом поклав руку на теплий бік Сапфіри, навіть гадки не маючи, що має бути далі, адже Орик не став розповідати Ерагонові про церемонію, бажаючи влаштувати йому кілька сюрпризів.

Потому вперед вийшов Ганел, ватажок клану Дургрімст Квон. Він зупинився праворуч від трону, виблискуючи рунами, що були вишиті золотими нитками на його розкішному червоному балахоні. В одній руці Ганел тримав довгий скіпетр, прикрашений гострим кристалом.

Звівши скіпетр над головою, гном із гуркотом опустив його на кам'яну підлогу.

— Хватум іл скілфц гедрумн! — вигукнув він і кілька хвилин говорив щось мовою гномів. Ерагон тим часом геть нічого не розумів, бо з ним не було перекладача. Проте невдовзі тембр гномового голосу змінився, і Вершник став розрізняти деякі слова прадавньої мови. Схоже було на те, що Ганел виводив візерунок якогось дивного закляття, з яким Ерагонові ще жодного разу не доводилося стикатись. Священик говорив дуже урочисто: «О, Гунтеро, що створив небеса, землю й безмежне море, почуй слова твого вірного слуги! Ми дякуємо тобі за твою великодушність! Наша раса процвітає! Ми щороку приносили тобі в дар найкращих баранів, а також барила меду й частину нашого врожаю. Твої храми найбагатші в усій країні, й ніхто ніколи не досягне такої слави, як ти! О, могутній Гунтеро, королю богів, почуй, як я благаю тебе, і дай мені свою відповідь. Адже настав час назвати ім'я нашого правителя. Чи згоден ти зійти на землю, щоб благословити Орика, сина Тхріфка, й коронувати його так, як ти коронував його попередників?»

Спочатку Ерагонові здалося, що прохання Ганела так і залишиться без відповіді, оскільки він не відчував гномової магії. Проте Сапфіра енергійно штовхнула його в бік і прошепотіла:

«Дивись, дивись!»

Ерагон глянув туди, куди показував його дракон, і побачив, що серед трояндових пелюсток на висоті тридцятьох футів утворилася якась порожнеча, так, ніби вони оминали у своєму польоті невидиму істоту. Потому порожнеча стала видовжуватись і набула обрисів людини, ельфа або ж ургала. Загадкова постать мала дуже дивні пропорції, що відрізнялися від будови тіла всіх відомих Ерагонові рас Алагезії. Її голова була завширшки з плечі, великі руки звисали нижче колін, а ноги були короткі й криві.

Від постаті линули водянисті й гострі, ніби голки, промені, а трояндові пелюстки окреслювали навколо її голови кудлату чуприну.

Стегна бога, якщо це й справді був бог, прикривала вовняна пов'язка, а його темне обличчя мало водночас жорстокий і добрий вираз, тож було геть незрозуміло, чого можна чекати від нього наступної миті.

Уважно розглядаючи цю істоту, Ерагон відчув присутність чиєїсь дивної свідомості. Її думки були такими глибокими, що Вершник нізащо б не наважився