Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

у самотині… Тобі захочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як пробиваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступово покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на старовинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи.

Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від туги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смерті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитрович, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди…

Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття?

5

Сонце давно сіло, закотилося вогненною кулею за горизонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії. Мені її, очевидно, малувато для підзарядки. Я лечу вже понад шість годин, і акумулятори майже виснажились. З’явилися неприємні поколювання під грудьми у блоці “с” — людина назвала б їх “голодними болями” в шлунку.

Уважно виглядаю з висоти морський простір і помічаю пасажирський лайнер на підводних крилах. Він іде в напрямку мого польоту, лине по темних хвилях, мов біла чайка, з його палуб чути звуки музики. Без великих зусиль наздоганяю його, непомітно опускаюсь на верхню палубу і виходжу на корму, перетворену зараз у танцювальний майданчик. Наче крізь живі хвилі, проходжу крізь гурт гарно вбраних людей, обминаю танцюючі пари і спускаюся на нижню палубу по трапу, покритому м’якою доріжкою. Звідси східці ведуть до машинного відділення.

Невдовзі мій запас енергії поповнився від генераторів. Приємне тепло і бадьорість розливалися по всьому тілу, індекс готовності прийшов до норми.

Злегка торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого блиску поручнів, збігаю на верхню палубу — а міг би й злетіти, викликати підвищену цікавість до своєї особи. Назустріч поспішає високий смаглявий чоловік років п’ятдесяти.

— Доброго вечора, сусіде! — усміхаючись, радо вигукує він.

Кілька секунд перебираю в пам’яті знайомих, але він і сам уже втямив, що обізнався.

— Нічого, нічого, радий знайомству з вами, — запевняю його однією з фраз “Підручника поведінки для сигомів”.

Він сприймає мої слова всерйоз.

— То закріпимо знайомство? — пропонує він і подає мені руку. — Максим. У шахи граєте?

Я міг би спекатися його іншою фразою з того ж таки підручника, але стільки приємності й нетерплячого бажання зіграти чулося в Максимовій голосі, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому приємність. Ніхто з нас ніколи не забував про обов’язок перед творцями.

Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві, а то й відверто звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то швидко, то побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям, особливо скульпторові Сайданському, мені дісталася непогана зовнішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича думку, мало сприяти спілкуванню з людьми.

Проходимо палубою до шахового салону. Тут сидить багато людей, переважно літніх чоловіків. Проте зустрічається й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик, але крісло біля нього зайняте — маленька дівчинка влаштувала на ньому спальню для ляльок.

— Ти з ким тут? — питає її мій новий знайомий.

— З дідусем. Он він за тим столиком. — Краєчки губ у дівчинки підняті вгору, що надає обличчю задерикуватого вигляду.

І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас нічого вартого уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на ляльку барвистий клаптик, підносить її до дзеркальця.

— Йди до дідуся, — каже Максим. — Він тебе жде не діждеться.

Вона зовсім по-дитячому, скоса, поглядає на нас, питає:

— Я вам заважаю? Тоді я піду…

Я знітився, захоплений зненацька її запитанням.

— Заважаєш, — суворо каже Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон, не погратися з іншими дітьми?

Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка рожевіє.

— Вибачте, — лепече вона, повільно збирає розкидані клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-небудь.

— Дуже вже ви суворий, — дорікаю я йому, коли дівчинка, важко зітхнувши, пішла геть.

— Більше, ніж неувага, дітям шкодить уседозволеність, — буркає він, сідаючи за столик.

Мені хочеться заперечити йому. Я думаю: “Мабуть, він не дуже любить дітей, дивиться на них, як на заваду”.

Розставляючи фігурки на столику, я міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ходу підставляю під удар слона. Максим не проминув скористатися моєю “помилкою”. Потім даю йому можливість утворити прохідного пішака на правому фланзі.

Мені здається, що все йде, як задумано, але раптом зустрічаю його здивовано-глузливий погляд:

— Піддаєтеся? Навіщо?

Пожартував? Випадково спіймав мене на гарячому чи здогадався? Виходить, я недооцінив його.

— Ну, що ви! — махаю рукою, але він тільки хитає головою.

— Я не новачок у шахах. Ми граємо в різних стилях і категоріях. Могли б і попередити…

Таке зі мною трапляється часто: хочу зробити якомога делікатніше, а когось ображу.