Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Одного разу бійці з групи Кобзаря не повернулися, і за добу стало відомо: один убитий, решта в полоні. Глянувши карту, командири зрозуміли — трапилася прикра, та, на жаль, банальна й звична на цій війні річ. Група загубилася в ранковому тумані, а тим часом сепарський блокпост перемістився на іншу позицію. І опинився там, де його не мало бути.

Переговори про звільнення в таких випадках приречені. Та менш, ніж за добу Кобзар отримав козир: вдалося захопити ворожих диверсантів. Причому вони виявилися не місцевими, вчорашніми роботягами-шахтарями, котрі не мали іншої роботи, крім як записатися в так зване ополчення. Ні, зловилися російські солдати з лейтенантом на чолі. Документи, яких, звісно, не мали при собі, цілком заміняла характерна для народжених десь на Вологодчині чи Тамбовщині говірка. Імітувати її — все одно, що відтворювати кавказький акцент, розповідаючи етнічні анекдоти.

Після цього сепаратисти швидко пішли на обмін — якщо можна назвати швидкими дводенні перемовини з узгодженням позицій ворогуючих, але зацікавлених сторін. Коли процес нарешті зрушив, Кобзар, як і решта наших, розтумкав, де там собака заритий. Мінялися зранку, щоб кращою вийшла картинка в операторів кількох російських каналів, котрі оперативно налаштували камери й висвітлювали подію. Уже потім, коли сюжети злили в інтернет і всі охочі крутили їх по стонадцять разів, Олег переконався: росіянам показували не звільнення їхніх співгромадян із «бандерівських» лабет, а демонстрували лояльність та людяність борців за свободу й незалежність «республіки». Ніхто словом не обмовився, що українських вояків міняли на російських. Обличчя тих навмисне затонували. Зате чудово, крупним планом показали сепарського польового командира, який взяв собі гордий позивний Торпеда.

До того часу уславився тим, що особисто катував та розстрілював укропів.

Тепер керував обміном з ворожого боку.

З української сторони до нього пішов Олег Кобзар. Який не довго думав, не морочився, нарік себе Лиликом. Так зручніше, менше плутанини.

Коли полонені повернулися кожен до своїх, Торпеда простягнув руку.

Кобзар потиснув її машинально, зовсім не думаючи про наслідки.

Наступного дня соціальні мережі дружно охрестили його зрадником.

Не можна за будь-яких обставин тиснути руку садистові та вбивці.

Спершу Олег не сприймав це серйозно. Кінець кінцем, його бійці бачили на власні очі, що до чого. Прекрасно розуміли розклади. Після обміну слова кривого жоден не сказав, а Кобзар потім особисто доставив звільнених до Дніпра, у госпіталь, щоб хлопці пройшли обстеження. Після повернення в частину відчув на собі зовсім інакші погляди.

Уже два дні потому відомий блогер Чубук по поличках розклав у своєму черговому дописі, чому Кобзар-Лилик може працювати на ворога. Виявляється, такий сюжет про гуманних «ополченців» і персонально Торпеду був запланований у кабінетах ФСБ Росії давно. Для того він, Кобзар, мав послати групу на завдання в той квадрат, де вони точно наскочать на засідку. Потому російські вояки самі, з власної волі, підставилися українцям. Вони, на думку Чубука, нічим не ризикували. Адже питання обміну було вирішене, то лише справа часу. Результат: реальна історія, котра показує сепаратистів у привабливому світлі. Мовляв, не такі вони вже й звірі, якими малює їх укропська пропаганда.

Головний аргумент на користь своєї версії блогер Чубук виклав під фінал допису, який потім передрукували й поширили, як вагому експертну думку й водночас — вирок.

Олег Кобзар до війни й під час Майдану служив у міліції.

Мент.

Управа, в якій він працював, клепала кримінальні справи проти активістів. Тепер Кобзар вирішив відбілитися, тому й пішов добровольцем. Тільки ж горбатого могила виправить. Ось вона, чергова кремлівська консерва...

Кобзаря тимчасово відсторонили від служби, наказавши здати зброю. Дивно, що не заарештували. Почали службову перевірку, й він не мав що ще робити, крім як тинятися в розташуванні, будучи серед людей мов прокажений чи заражений якимось небезпечним вірусом. Щоб не мозолити очі, здебільшого сидів у своєму закапелку й глушив себе горілкою. Благо, спиртне на передку не переводилося.

Вляглося десь за тиждень. Історію зради Лилика витіснила інша, не менш гучна. Службову перевірку тихцем згорнули. Кобзарю повернули зброю й навіть наказали повертатися до виконання обов’язків. Та командиром Олег уже не почувався. Написав заяву, її мовчки підмахнули. Благо, вчорашні добровольці почали вливатися в регулярну армію, та над батальйонами однаково ще не було якогось єдиного, сталого начальства. Кобзар пішов з війни так само непомітно, як прийшов.

На цьому все...

Його історія навряд чи була потрібна й цікава Мері. Чоловіки не люблять про таке говорити. Краще хвалитися перемогами.

Не виходить — ліпше мовчати.

— Водички принести? — почулося під боком.

Олег глянув на дівчину — вона розвернулася, вогники в очах уже не блимали.

— Дивно так.

— Що саме?

— Водички... Стоїть недопитий віскар, а мене після тебе тягне на воду.

— Дуже добре. Звикай до інших напоїв. Так нести?

— Я сам. Лежи.

— Ні, мені приємно.

Перш, ніж Кобзар встиг зробити щось сам, Мері легко відкинула ковдру й підвелася, гола, з вузькими як на його смак стегнами, зате з округлими грудьми, котрі раніше приховував просторий, мішкуватий, напевне на розмір більший светр. Перелізши через нього, дівчина стала босими ногами на підлогу. Покрутила головою, ступила в куток, підняла свою куртку, накинула на голе тіло. Краще б светр, він довший, ліниво майнуло в голові, та яка різниця, могла б взагалі отак, голяка гуляти. Ну, хіба незвично, поки соромиться свого шраму перед чужим ще чоловіком.

Вона ввімкнула на кухні світло й пошаруділа там. Почув, як сама жадібно п’є з залишеної на столі пляшки. Повернулася, простягнула. Хотів випити лежачи, та після першого ковтка закашлявся, трохи залив груди й плечі. Мері реготнула. Кобзар випростався, сів. Тепер уже він хиляв спрагло, спорожнивши без того наполовину випиту пляшку майже до кінця чотирма великими ковтками.

— У тебе хоч чистий рушник є?

— Так висохнеш.

— Смішно. Є чи нема?

— Все в мене є. Пошукай там у ванній.

— Лежи. Я скоро.

— Та будь скільки треба.

Мері знову вийшла. Грюкнули двері, почувся плюскіт пущеної з душу води.

Кобзар ще попив.

Дивно, що не тягнуло до віскі, як і взагалі до іншого пійла.

Чекаючи, поки Мері впорається, заплющив очі й дослухався до звуків із ванної.

19

Не вгавав телефон.

Кобзар думав — йому сниться. Ніхто не може