Читати книгу - "Інший дім"

— По телеку — телик.

— А про кінець...

— Полю, дурниці! Там щось про Галапагоські острови. А то, Поль, не кінець...

— То про кінець нічого?

— Ні! Про острови... що вони, мовляв, в Тихому океані, що до них колись плавав Чарльз Дарвін, — усміхнувся я, намагаючись розвіяти її страхи. — Він там проводив спостереження.

— На них?

— А ти не знала?

— Знала, — відрізала Поля. — Я лягаю спати, — вона заскочила в ліжко й накрилася з головою. — Я зморилася. Спати! — за хвильку вона визирнула з-під ковдри. — То про кінець нічого не казали?

— Добраніч, Полю, — проігнорував я її запитання вкотре, потім поглянув на годинник — перша ночі.

Мені не спалося. Полі теж. Вона вертілася. Мені хотілося з нею поговорити про те, що нам сказала мама, але я не наважувався розпочати розмову. Я слухав звуки телевізора, які долітали до нас. Потім батько його вимкнув і почовгав спочатку до ванни, а потім до своєї кімнати.

Я заплющив повіки. Перед очима миготіли слайди. Так швидко, що не можна було упіймати їхній рух. Я бачив двір, з якого мене забрали в міліцію, бачив краєвиди Піттсбурга з листівок і фото, які надсилала нам мама, бачив Аліну в її кофтині з блискітками...

Я знову поглянув на годинник — невдовзі п’ята. Невже я таки спав? Невдовзі п’ята...

Невдовзі п’ята?

«І що, — казав я собі, — ти віриш у ці дурниці?» «Ні, — відповідав відразу ж, — я в таке не вірю. Це науково не підтверджено. Це нічим не обґрунтовано».

Та, попри все, мені щось лоскотало всередині, ніби мурахи бігали. Ні, — говорив я собі знову і знову, — це все дурниці...

Поля завовтузилася у своєму ліжку. Повернулася на бік тихо-тихо. Потім легенько вислизнула з-під ковдри.

— Артеме, ти спиш? — прошепотіла вона. Надіялася, що я не відповім. І я не відповів.

— Спиш? — Поля навшпиньки підкралася до мене.

Не знаю чому, але я все ж вдав, що сплю. Вона відкрила ноутбук. Повернула його, щоб світло екрана не падало на мене. Хоча надворі вже було видно: перші сонячні промені от-от віллються до нашої кімнати.

Поля дуже повільно стала натискати на клавіші. За хвильку їй таки довелося заговорити до мене. Звук скайпу так чи так мене б розбудив.

— Це мама, — так само навшпиньки підійшла вона до мене й зашепотіла в обличчя, — ти спиш?

— Ні.

— А чого мовчав?

— Не знаю.

— Це мама. Я переживала. Вона була в скайпі. Я написала, що я не сплю.

— Відповідай.

Поля додала гучності. Мамине обличчя, сонне чи втомлене, з’явилося на екрані.

— А чому ви не спите, пташки? — лагідно сказала вона.

— У вас нічого не відбувається? — запитала Поля.

— Я дивлюся кіно, а Ед розбирає фотки зі святкового обіду. Казав, що дещо вам скине. Ще нема? Перевірте, пташки. Може, вже...

— Немає, — мотнула головою Поля.

— А, то ще, мабуть, не розібрав, — позіхнула мама.

— То нічого не відбувається?

Мама поклала голову на долоні. Ліктями сперлася на стіл. Як колись удома. І подивилася так пильно, прямісінько в серце.

— Полечко, зараз у вас десять хвилин на шосту, у нас — на одинадцяту. Якби щось мало трапитися, то вже трапилося б, чи не так?

— Так.

— Полю, ми тобі всі казали, що то дурниці, — вона прошепотіла просто в камеру так, наче сиділа біля Полі на ліжку. Мені самому чомусь закрутило в носі. Дуже хотілося, щоб мама так — раз! — і сіла по цей бік комп’ютера. Не по той, як було насправді...

— Ви б іще поспали, — сказала мама. — Скоро ж у школу. Година ще є. То вас добудитися не можна, то ви не спите...

— Та ми вже... — зітхнула Поля. — Я переживала.

— Я їй казав, — докинув я.

— Ай, Тьомо, ти знаєш Полю, — кивнула мама. — Вона у нас як віслючок. Доки сама не переконається... Га, Полю?

— Так, — наче трохи засоромилася сестра. — Так.

— Та купіть вже ви нарешті камеру!

— Добре, — я підморгнув Полі, щоб хоч якось підбадьорити її.

Натомість вона не усміхнулася. Відгорнула штору. Подивилася в дзеркало. Синець все ще не зійшов із вилиці.

— У тебе ніч? — сказала вона. — У нас ранок. У твоєму домі темно. У нас вже світло... Пам’ятаєш: «Чи місяць над Києвом сяє так само чудово, як сяє над Римом...»?

— «А може, й ясніше стократ...», — підтримала мама. — Привезіть із собою книжку, ти її знайшла?

— Так, привеземо. Знайшла. Добраніч, мамо, — зро­нила Поля.

Мама притисла пальці до губ і потім до екрана комп’ютера. Якби я був малим, то зробив би те саме. Але не хотів піддаватися емоціям...

Ед не стояв біля неї. І вона була звичною — нашою мамою. Не такою голосною, не усміхненою по самі вуха. Нашою! Вона ще раз притисла пальці до губ.

— Добраніч. Чи доброго ранку!

Поля повторила за нею.

«Добраніч, мам...» — сказав я подумки.

Кінця світу не відбулося. Звісно: ну хто таке міг вигадати? Але, здається, за цих кілька днів з нашою родиною відбулося щось набагато важливіше...

Поля

Дорогою до школи я схаменулася: треба вигадати щось про синець. Не казати ж усім правди? Засміють...

Артем до школи не пішов. Батько сказав, що вони мусять зайти до міліції для заповнення ще ­якихось-там довідок. А я дуже хотіла дзенькнути брату й перепитати, яка відмазка прозвучить найкраще.

Їх я вигадала кілька: 1) вдарилася об шафку, 2) на мене випадково бухнулася полиця із книжками, 3) боролася із сусідськими дітьми... Утім, коли я увійшла в клас, і на мені зупинилися два десятки поглядів, стало зрозуміло, що всі ті вигадки — нісенітниці. Хіба мені хтось повірить?

— Ти ба... — вирячив очі Тарас, — хто тебе так?

— О, вау! — вереснула Юлька, віднедавна закохана в Артема. Вона його фанатка. — Яка ти! Сподіваюся, з Арчі все окей? На вас що, наїхали фанати?

— Наїхали? — перепитав Тарас. Всі інші спостерігали цю сцену мовчки. — Чого це?

— Арчі ж програв. «Бурі ведмеді» продули, що, не знаєш?

— Знаю, але він круто грав. Я все одно за Арчі!

— А я що сказала, що я проти нього? — Юлька запалювалася, наче іскра. — Я, на відміну від тебе, не тільки вболіваю, я ще й переживаю...

Тепер уже ніхто не дивився на мене і мій синець, бо всі стежили за незрозумілою суперечкою