Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

І коли містер Вікгем зайшов у кімнату, Елізабет здалося, що вона отримала оглушливий удар із розвороту. Сила його впливу на неї була такою неймовірною, що, попри весь свій вишкіл, їй не вдалося цьому опиратися: здавалося, він зачепив усі слабкі струни, властиві її статі. Більшість офіцерів заслуговували довіри й справляли враження осіб вельми шляхетних, але містер Вікгем настільки перевершував їх і своєю зовнішністю, і манерами, і ходою, наскільки вони самі вирізнялися на тлі розповнілого й нуднуватого дядечка Філліпса, який зайшов услід за ними, дихаючи на всіх випарами портвейну.

Містер Вікгем був тим щасливим обранцем, на якому зосередилися всі жіночі погляди. А Елізабет виявилася тією щасливою дамою, поруч із якою він зрештою сів. І те, як невимушено він одразу ж завів із нею приємну розмову — хоч ішлося лише про дощову погоду, — засвідчило їй, що й найбанальніша, найбезглуздіша і найзаяложеніша тема може бути цікавою завдяки майстерному співрозмовникові.

На тлі таких суперників у боротьбі за увагу, як містер Вікгем та офіцери, містер Коллінз став майже непомітним. Для юних леді він і справді не становив ані найменшого інтересу. Але час від часу йому таки вдавалося знайти уважну слухачку в особі місіс Філліпс, і саме завдяки її турботливості його до кінця вечора забезпечили кавою та булочками. Коли ж занесли гральні столи, він зумів віддячити господині, погодившись долучитися до гри «Домовина — гробівець».

Містер Вікгем не схотів грати, і його радо прийняли за іншим столом, де він всівся між Елізабет і Лідією. Спершу здавалося, що балакуча Лідія перебере всю увагу на себе. Але гра цікавила її аж ніяк не менше, тож невдовзі вона з головою поринула в її перипетії, бажаючи знати, що випаде гравцям — моторошно порожній «гробівець» чи щасливо повна «домовина». Завдяки цьому містер Вікгем міг — доки дозволяла гра — розмовляти з Елізабет. Вона слухала його охоче, хоч і не сподівалася, що розмова зачепить ту тему, яка цікавила її найбільше, — історію його знайомства з містером Дарсі. Вона не наважувалася навіть це прізвище згадати. Але її допитливість задовольнили зовсім несподівано. Містер Вікгем сам почав цю розмову. Спершу дізнавшись від неї, чи далеко Незерфілд від Меритона, він, ніби дещо вагаючись, спитав її, чи довго вже там гостює містер Дарсі.

— Близько місяця, — відповіла Елізабет. — Як я розумію, в його вбивчому списку вже чимало голів.

— О, так, — кивнув містер Вікгем. — Його бойові таланти заслуговують найвищих похвал. І навряд чи ви знайдете людину, яка може розповісти про це більше, адже я ще від самого народження маю з його родиною особливий зв’язок.

Хоч як Елізабет старалася, та приховати свого здивування не змогла.

— Не дивно, міс Беннет, що для вас це несподіванка. Адже ваше треноване око не могло не помітити, як холодно ми вчора привіталися. А ви знайомі з містером Дарсі?

— Знайома, та так, що пізнавати його ближче не бажаю! — не стрималася Елізабет. — Мені довелося провести з ним чотири дні під одним дахом, і він здався мені страшенно неприємною особою.

— Щодо того, приємна він особа чи ні, — сказав Вікгем, — я висловлюватися не маю права. Не вважаю, що мені дозволено це робити. Адже я знаю його надто давно й надто добре, аби бути справедливим суддею, — мені не уникнути упереджень. Але мені здається, що ваша оцінка здивувала б загал. І, найпевніше, десь поза вузьким колом друзів ви не зважилися б на такі категоричні вислови.

— Слово честі, я не сказала нічого такого, чого не наважилася б повторити в будь-якому іншому домі, крім Незерфілду. Власне, в Гартфордширі він нікому не сподобався. Його гордість усіх відштовхує. Сподіваюся, його сусідство не вплине на ваш намір служити в ближньому полку?

— О, ні, поступатися містерові Дарсі я не маю намірів. Якщо він не хоче мене бачити, то хай їде сам. Нас не поєднують дружні стосунки, і мені щоразу боляче його бачити, але я не маю підстав його уникати. Зрештою, ми обидва — воїни, а переховуватися від когось — це нижче воїнської честі. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найвидатні-ших винищувачів зомбі, а також моїм найближчим другом у цьому світі. Ще не було випадку, щоб тисячі найніжніших спогадів не охоплювали мене, коли я опинявся поруч із містером Дарсі. Але зі мною він повівся справді негідно. Хоч, здається, я міг би пробачити йому все, якби він бодай не зрадив сподівань свого батька й не зневажив його пам’яті.

Елізабет слухала його, затамувавши подих, відчуваючи, що розмова захоплює її щораз більше. Але делікатність теми не дозволяла їй розпитувати далі.

Містер Вікгем перейшов до загальніших тем — Меритона, тутешніх земель і товариства, якими він був дуже задоволений (за винятком хіба дедалі більшої кількості нечестивих в околиці, що, без сумніву, було наслідком падіння Манчестера).

— Я не готувався до військової служби, але обставини змусили мене до цього — як, вочевидь, і багатьох, хто інакше уявляв своє життя.

Моїм покликанням мала стати церква. Мене готували до церковного служіння, і на цей момент я б уже мав пристойну парафію, якби проти цього не повстав джентльмен, про якого ми щойно розмовляли.

— Справді?

— Так. Покійний містер Дарсі призначив мені одну з парафій у своєму володінні; я мав перейняти її, щойно там звільниться місце. Він був моїм хрещеним батьком і щиро піклувався про мене. Його доброту важко передати словами. Він прагнув забезпечити мене на все життя і вважав, що це йому вдалося. Але, коли він поліг у Другій кентській битві, парафію передали іншій особі.

— Святий Боже! — вигукнула Елізабет. — Як так сталося? Як можна було зневажити батьківську волю? А чому ви не звернулися до закону, щоб захистити себе?

— У заповіті це не було чітко виписано, тож сподіватися на допомогу закону я не міг. Звісно, людина честі не поставила б під сумнів волю покійного, але містер Дарсі таки поставив. Чи просто сприйняв це як умовну рекомендацію і заявив, що я втратив свої права через марнотратство й нерозважність — одне слово, чи то через усі вади, чи через жодну. Але вся річ у тому, що ми з ним надто різні