Читати книгу - "Серце гарпії"

Звідки ж почати? Від самої зустрічі того далекого дощового дня? Невже усе, що сталося, було відтоді неуникне? Ні, не може бути! Адже ж сталося чимало — лихого, але й доброго теж. Вона вчилася, росла, робила помилки, але й брала на себе помилки інших… Спізнавала свої власні сили та немощі, користалася з помилок ближніх, а хтось, як і належить, користався з її невдач. Вона знаходила і втрачала, і знову знаходила — та хоч би й любила, коли вже на те. Ні, останні п’ять років — хіба насправді її змінили? Хіба самочинно зумовили нещастя?

Ярка зітхає, знову виводячи на піску знак питання. Проте знає одне: окрім неї, були ще двоє. Але ж де межи них помістити себе — на короткому проміжку між лиходієм і жертвою? Завмирає, не знаючи, як це можна поєднати, однак певна — так і є.

Одного з цих двох не стало… Викреслюємо, абощо? Інший лишився — і що тут, стрілочка? — шукає за нею. Чого ж він прагне? Знак питання, і ще один, і ще… Чи знає він те, чого не знає Ярка — її власне ставлення до недавніх подій? Він завжди знав, зітхає вона, і знав усе краще за неї. А все ж таки? Злодій чи жертва? Від цього залежить усе, хоч як крути. На чий же бік вона стане? Візьме на себе провину? Чи зважиться на спротив?

Риска між двома питальними знаками так і лишається неперетнутою.

Кинувши патичка, Ярка заходить у воду, не тямлячи навіть, що не скинула одягу. Їй кортить загорнутися в цю теплу синь, немов у грубу ковдру, відкладаючи пробудження, бодай на хвильку. Треба зробити вибір: треба, треба, треба! Але ж як це важко, боже милий!

Хтозна, скільки вона просиділа в літній воді — кілька хвилин, а чи й годину. А тільки, вибравшись нарешті зі сколоченої мілизни, розуміє, що на березі вже не одна. Як лишень та гостя підібралася настільки нечутно? Може, занурена у власні біди, Ярка й не тямила, що діється довкіл? Ну та певно, так і було.

Хлюпаючи водою та послизаючись в узбережній твані, Ярка підходить ближче. Дитина? Так, дівчинка років, може, восьми. Коротка жовта сукенка, неохайна чуприна, ноги запилюжені аж до щуплявих колін. Її голова похилена, Ярка не бачить обличчя; дитина, схоже, якраз розглядає Ярчині кривулі на піску. Уже й патичок підібрала, проноза…

— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.

І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!

— Був — і нема! — додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.

Ярка судомно зітхає. Ця дитина — вона хвора абощо?

— Ніка! Ніка! — раптом лине з-за піщаного горбочка. — Ніка, де ти?!

За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд — о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім — незмірна чорна туга.

— Галя! — відмерзає врешті Ярка. — Це… це твоя…

Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно — бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.

Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.

— Не сиро хіба? — кахикнувши, мовить Ярка. — На піску сидіти?

Жінка киває, встає і підводить малу.

— Моя дочка, Ніка, — сухо мовить вона.

Ярка киває, не знаючи, що сказати.

— Ну, ми — додому… — смикає плечима Галя. — І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.

Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.

— Галя! — гукає Ярка навздогін. — Ти… ви, цеє, заходьте якось!

Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.

Чому я це сказала? — дивується до себе Ярка. Невже справді хочу бавити це… це створіння?

Ні, визнає вона, не хочу. Боже збав, не хочу. От лише… мушу, визнає вона. Адже щойно зараз ця дитина мимохіть штовхнула її через риску. Не розуміючи того, змусила зробити вибір.

А для втілення цього вибору… Ярка здригається — шкірою женуть крижаки, холодячи щоки, наїжачуючи волосся…

Для втілення цього вибору далеко ходити не треба.

Частина II

Передвістя

— Ти вільна ввечері? — лунає поряд.

Вона заскочено підводить погляд від монітора. Причаровано киває.

— Підеш зі мною, — кидає генеральний. Тоді так само не зголошуючись іде з кімнати.

Ярка втискається у вертке крісельце, замало його не перекинувши. Від цього владного голосу щоки їй досі бралися дрібними сиротами, наче від сполошного дзвону. Ольга, керівниця відділу, певно що те помітила, відзначивши спостереження глузливим «пхе». Ярка відчула, як починають маковіти вуха. Ну нащо він так, справді? Авжеж не для того лишень, аби її, нікчемну, образити?

Ігноруючи цікаві погляди, Ярка зосереджено вдивляється в білу полотнину звіту. Всього лиш три місяці — і це ж треба, як усе для неї змінилося!

Це була перша її справжня праця, і як же втішно було попервах кидати знайомим «біжу на роботу» чи там, «у мене в офісі»! Наче доросла, наче справді успішна! Знайомі кивали повагом — такі само дорослі та успішні, дарма, що мешти зношені, а джинси — аж сиві від негод. Усі вони, тодішні студенти, так прагнули надбати значущості, що за будь-яку кар’єрну нагоду хапалися, наче бійцівські пси; ну та може так і слід було чинити — робота була першою надійною опорою в цім непевнім світі, а може і єдиною для багатьох.

Зрештою, Ярка мала чим пишатися, адже ж працювала нині в таких точно білих стінах, про які мріяла віддавна, щойно завітавши з мамою до того пишного, чудового, облудного фонду. Був тут і ковролін, і жалюзі, хіба пальми бракувало; довший час іще Ярка повірити не