Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

Анна була найсильнішою у класі, сильнішою за Еллен. І бігала швидше. Еллен ніколи не бігала на уроках фізкультури, відсиджувалася у туалеті й причісувалася перед дзеркалом.

— Нас тут більше!

— Лишень спробуйте!

Анна не боялася. Вона не раз давала відкоша хлопчакам, навіть побила якось Рікарда з п’ятого класу. До того ж знала — Беата на її боці.

Еллен гупнула руками об стіл і підвелася. Хотіла ще щось сказати, але тієї миті до вітальні ввійшла її мама.

— А тепер заспіваємо вітальну пісеньку для Еллен, — запропонувала вона.

— Гаразд, заспіваймо, — Еллен тріпнула «кінським хвостом».

Її волосся було пов’язане довгою рожевою кокардою, яка пасувала до рожевої сукенки з пишними шлярками. Навіть черевички були рожевого кольору.

— Щасливих уродин і радості навколо… — заспівали діти.

Туне й Тереза співали на повен голос, Беата — тихенько, Анна ж ледь ворушила губами.

— Чого ж так мляво! Співаймо усі разом! — дорікнула мама Еллен й почала спочатку: — Щасливих уродин і радості навколо бажаємо тобі, наша дорога Еллен!

Потім мама принесла святковий торт. Еллен одним подмухом погасила всі свічки на торті й забажала три бажання:

— Хочу, як виросту, стати моделлю, хочу проколоти вуха, а ще хочу…

Решту вона прошепотіла на вухо Туне.

Гості ласували тортом, еклерами з заварним кремом і шоколадними кексами. Їли так багато, що розмова не клеїлася, тільки й встигали запивати лимонадом. Об’їлися по самі вуха, а на столі ще залишалося чимало смаколиків.

— Дякую, було дуже смачно, — сказала Туне, тримаючись руками за живіт.

— Дякую, — сказала Тереза.

— Дякуємо, — сказали Анна й Беата.

— Дуже-дуже-дуже дякую!!! — сказала Еллен, вийняла рожевий поштовий папір і заходилася щось писати.

— А тепер можете погратися! — запропонувала мама Еллен, побачивши, що вже ніхто не їсть — усі мовчки сиділи за столом.

Гості пересіли на канапу. Тоді Анна пошепки розповіла Беаті про листа від Йорґена, про те, що вони стали закоханою парою.

— Ой! — радісно спалахнули очі Беати. — Ми обоє маємо коханих!

— Класно, правда?

— Класно! — відповіла Беата.

— Це його я маю у торбинці, — шепотіла Анна. — Любовного листа…

— О, тоді все ясно! — кивнула Беата й пообіцяла завжди бути Анні вірною подругою, завжди…

Підійшла Еллен. Вона вже закінчила писати щось на рожевому папері й мала дуже загадковий вигляд. Гості непорушно сиділи на канапі, не знаючи, чим би то зайнятися.

— Є ж купа різних забав, — заохочувала дітей мама Еллен. — Ось коли я була маленькою, у що ми лиш не бавилися…

Коли мама пішла, гості навіть не ворухнулися.

— Та що ж це таке! — вигукнула мама, повертаючись до вітальні. — Я завжди казала, що нинішні діти надто вайлуваті. Подавай їм якісь іграшки й цяцьки. От як я була маленькою, ми самі собі забави вигадували!

— Може, підемо в сад? — запропонувала Беата.

— Ходімо! — радісно підхопили всі. То була гарна ідея…

Діти вийшли в садок. Анна не розлучалася зі своєю торбинкою.

— Що маєш у торбі? — знову причепилася Еллен. — Гадаєш собі ціну набити отими таємницями в торбинці?

— Еге ж, що там у торбі? — підтримала подругу Туне.

Вона підскочила до Анни й спробувала вихопити торбинку їй з рук.

— Ага! Ага, що там? — прискіпувалася Еллен.

Вона підійшла ззаду й вчепилася за ремінець.

— Тільки-но спробуйте, — пригрозила Анна, шарпнула торбинку до себе й притиснула обома руками до грудей.

Нараз почулося лопотіння велосипедних коліс. Ближче, ближче… То їхали хлопці. Вони повирізали з картонок з-під молока лопаті, прикріпили їх білизняними прищіпками до надкрильників передніх коліс так, що під час руху лопаті заходили між спицями і страшенно голосно лопотіли.

Побачивши в садку дівчат, хлопці пригальмували. Тепер лопаті залопотіли повільніше: пліп… пліп… пліііііп… Хлопці зупинилися. Перед самими воротами садиби Еллен. Без сумніву, вони знали, що Еллен збиралася святкувати день народження.

— Привіт! — гукнули хлопчаки — Даґ, Кнут, Ейнар і Йорґен.

Анні на мить стало гаряче, коли вона побачила Йорґена, потім холодно й знову гаряче.

— Ми напекли картоплі, — сказали хлопці. — У багатті на пустирі.

Вони пообрізали свої штани й зробили з них такі собі шорти-бермуди з френзелями. Непомильна ознака весни!

— Хочете шоколадних кексів? — запитала Еллен, дивлячись на Йорґена.

— Хочемо! Дуже навіть хочемо! — загукали хлопчики.

Вони покинули велосипеди за парканом і рушили в сад.

— Вітаємо з днем народження!

— Велике спасибі! — усміхнулася Еллен. — То нічого, що ви без подарунків…

Еллен побігла в дім, решта чекали на неї, мовчки потупившись у землю. Ейнар уникав дивитися на Беату, хоч вони й були закоханою парою. Зате Йорґен не зводив очей з Анни. Вона стояла віддалік, під сливкою, міцно притискаючи до себе торбинку.

Еллен вийшла на ґанок з тацею шоколадних кексів.

— Кому кекси!!! Кому кекси!

— Нам! Нам! Нам! — загукали навперебій хлопчаки.

Вони кинулися до сходів, але раптом зупинилися на нижній сходинці, вражено дивлячись на Еллен, яка підняла тацю з кексами високо над собою, не даючи їм пригоститися.

— Не так швидко, — сказала Еллен. — Спершу маєте мені допомогти!

— Чим?

— Відібрати в Анни торбинку й подивитися, що вона там ховає…

Даґ і Кнут, не довго думаючи — гоп! — підскочили до Анни. Спершу вона нічого не зрозуміла, бо стояла під сливкою, доволі далеко від сходів і не все чула. Коли хлопці підбігли, Анна спробувала втекти, але, забувши, що позаду дерево, налетіла на стовбур. Вона впала навзнак, хлопці накинулися на неї зверху, однак Анна зуміла відкотитися й накрити собою свій скарб. Хлопчаки навалилися удвох, намагаючись витягнути з-під живота торбинку. Еллен відклала набік тацю з шоколадними кексами й теж побігла битися, тягнула Анну за волосся і гукала до Туне з Терезою:

— Допомагайте! Допоможіть її скрутити!

Еллен запхала руку під Аннин живіт і потягнула за ремінець, Туне й Тереза тягнули торбинку з іншого боку, Даґ і Кнут силкувалися перевернути дівчинку на спину. Але Анна міцно-міцно тримала торбинку.

Туне лоскотала Анну за ступні, бо черевички злетіли з ніг, Еллен тягала її за волосся, аж косички розплелися. Тереза смикала за поділ сукенки.

Анні палали вуха. Падлюка! — кричала вона, але подумки, бо сльози заважали говорити. Анна плакала. Вона лежала ниць, тож ніхто цього не помітив.

— Я схопив, я схопив! — загукав Кнут.

Він щосили тягнув за один ремінець. Анна ледве втримувала торбинку. Туне й Еллен кинулися на підмогу Кнутові. Даґ і Тереза щипали й лоскотали Анну, сподіваючись, що та розтисне пальці.

Беата не наважувалась дивитися на побоїще, заплющила очі й затулила вуха долонями.

— Ми перемагаємо! Ми перемагаємо! — вигукувала Еллен.

Проте Анна тримала торбинку міцно-міцно-міцно — вона