Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

не може бути тому, що тепер надто потужні засоби масової інформації. В часи Толстого були плітки, а тепер усе оформляється на газетних шпальтах яскравими заголовками, спробуй створи авторитет, спробуй не повірити всьому тому лайну, яке ми друкуємо… Або, скажімо, телефон… Спілкування між людьми спростилося до неподобства. Спробував би хтось із нас колись подзвонити в Ясну Поляну і взяти інтерв'ю — дідька лисого! Треба було їхати, попросивши дозволу. А це вже зобов'язувало, проводило риску між ним і нами… А тепер дзвінок по телефону: «Графе, прокоментуйте «Війну і мир»…»

— Правильно, — погодився Славін. — Ви сказали правильно, Пол. Дуже жорстоко, але правильно. Отже, виходить, ми самі позбавляємо себе класиків? Двадцяте століття хоче канути в небуття без класиків? Не знаємо, що робимо?

— Чому ж? Знаємо.

— Надто вже високий культурний рівень? Усі грамотні? Тому й забагато власних уподобань? Особистих симпатій?

— Скоріше антипатій. Про рівень це справедливо, тільки не зовсім, ви проектуєте культуру Росії на цілий світ — це помилка.

— Друзі, а чи не пора нам подумати про жінок? — сказав Глебб. — Я, звичайно, розумію, інтелектуали, культура, але ж ви все-таки мужчини, я сподіваюсь. Чи містер Славін побоюється наслідків? Як мені відомо, вашим людям заборонено такі спілкування…

«А ось і перша ластівка, — подумав Славін. — Усе за плацом. Старе, як білий світ, але ж діє ще, трясця його матері, діє. Що ж, подивимось на його клієнтуру».

— Вашим також, я чув, такі спілкування не рекомендовано, — мовив Славін.

Глебб подивився в очі Славіна, кудись навіть у надбрів'я, обличчя його на мить стало важким, мертвим, але це була лише одна мить, потім він підійшов до телефону, легко впав у крісло, витяг з задньої кишені штанів пошарпану записну книжку, звично відкрив сторінку, поглянув на Славіна, закрив сторінку і почав порпатися, вдаючи діда-мо-роза, що затіває веселу гру, яка скінчиться чудовим подарунком.

— Вам яку, чорну чи білу? — спитав він, усе ще гортаючи записну книжку.

А я дальтонік, — відповів Славін.

Пол Дік зареготав.

— О, який хитрий містер Славін! — сказав Глебб. — Ви все уникаєте точної відповіді…

— Точних відповідей вимагає суд.

— Ви добре знаєте роботу суду?

— Звичайно. Пол сказав:

— Краще, ніж ти, Джон. Він просидів разом зі мною весь Нюрнберзький процес — від дзвінка до дзвінка.

— То була політика, Пол, а зараз містер Славін говорить мені про жінок, як досвідчений тактик: ні за, ні проти, і в усіх випадках він чистий перед інструкцією.

— Якою саме? — спитав Славін. — Яку інструкцію ви маєте на увазі?

Глебба врятувало те, що прийшов офіціант з бару, приніс віскі й лід; Славін зрозумів, що Глебб не зможе викрутитись — справді, як комерсантові пояснити, що він знайомий з інструкцією?

Пол зразу ж випив і налив чарки Славіну й Глеббу.

— Зараз, — озвався Глебб, набираючи номер, — одну хвилинку, Пол.

Він довго слухав гудки, зітхнув, дав відбій і заходився набирати інший номер.

— Твої дівки вже залізли в ванни в інших номерах, — сказав Пол, — ну їх к чорту, шлюхи.

— Тьху, яке паскудство, — сказав Глебб. — Не можна бути таким циніком, Пол. Просто ти не зустрічав жінок-друзів, у тебе були самі шльондри.

— Краща жінка-друг — безсоромна шлюха, з якою не треба говорити про Брамса і вдавати, що розумієш Стравинського.

— Алло, Пілар, — сказав Глебб, набравши номер. — Я сиджу в товаристві двох дуже розумних людей. Чи не хотіла б ти приєднатися до нас? Чому? Ти мене засмучуєш, Пілар… Ну, будь ласка… Я тебе дуже прошу, чуєш? От молодець! Шістсот сьомий помер, Пілар, ми сидимо тут. Ждемо тебе!

Пілар справді була гарна: висока, гнучка іспанка з величезними очима й чарівною усмішкою, вона люб'язно привіталася з Полем і Славіним, поцілувала Глебба — по-дружньому, цнотливо, у скроню, по-хазяйськи ввімкнула радіо; «Хілтон» передавав свою джазову програму, і вона не помилилася, натиснула потрібну кнопку, взяла з рук Славіна віскі, пригубила чарку й, помітивши його погляд, пояснила:

— Не сердьтесь, я все ж таки іспанка, ми п'ємо вино, але п'яніємо не від нього, а від розумних співрозмовників.

«А я зараз запропоную їй розмову, — миттю подумав Славін, аж похололо всередині від хвилювання. — І співрозмовника, чудового співрозмовника».

Всі ці години й дні, починаючи з першої розмови в кабінеті Константинова, він жив версією: росіянин, який прислав листа, напевне, один з тих бідолах-емігрантів, які животіють на чужині, працюючи в сфері послужливого рабства. За це платять, а в «Хілтоні» — навіть непогано платять.

Але зараз, протягом усієї цієї довгої розмови, Славін не міг навіть припустити, що оперативне рішення вирине так несподівано. А втім, мабуть, споконвічний закон про перехід кількості (в даному випадку роздумів, припущень, пошуків оптимального рішення) в якість привів Славіна до дії, лише на перший погляд дивної, а насправді — в цій ситуації — єдино розумної.

— Вибачте, — сказав Славін, підвівшись, — я зараз повернуся.

Він спустився до ресторану, похитуючись, підійшов до метрдотеля й запитав:

— Скажіть, чи немає у вас тут когось із офіціантів, хто був би родом з Англії або Німеччини? А краще з Росії, але це, мабуть, неможливо, звідки тут бути росіянинові?

— А що сталося, сер? Француз вас не може влаштувати? Наш бармен француз…

— Це — в крайньому випадку… Я хочу почастувати даму, яка не п'є віскі, коктейлем, російським коктейлем…

— Стривайте, стривайте, в нас у підвалі працює Белью, він, здається, родом із Східної Європи… Коли страйкували наші чорні лакеї, ми брали його на номери… Хвилинку, сер…

Метрдотель зняв телефонну трубку, набрав цифру «три», запитав:

— Луїді, скажіть, Белью вже закінчив роботу? Ним цікавиться гість із…

— Шістсот сьомого, — підказав Славін, розслабившись, щоб не так відчувалась його зосереджена напруженість.

— З шістсот сьомого. Зрозуміло, Луїш. А коли він заступає на зміну? О восьмій? Дякую.

Метр поклав трубку:

— Белью має бути на роботі завтра о восьмій ранку, сер, дуже шкодую…

— Тоді я попрошу вас принести мені пляшку шампанського…

— Який сорт? Солодке? Чи «брют»?

— Однаково, аби тільки — російське.

— Але з американською етикеткою, якщо дозволите, сер; червоні роблять «брют» для Штатів.

— Жаль, що з американською етикеткою…

— Я спробую пошукати в наших погребах, сер. Росіяни змінили етикетку, вони тепер називають своє шампанське якось інакше, не хочуть сваритися з французами. Я сам спущусь у погріб, сер…

— Спасибі за вашу люб'язність… І, будь ласка, пошліть наверх пляшку російської горілки.

— Добре, сер. «Смирноф»?

— Ні, саме російської.

— «Столична» чи «Козачок»?

— «Козачок»? Я не знаю такої горілки. Мабуть, «Кубанська»?

— Ви чудово тямите в російських горілках, сер, саме це й є «Кубанська»! Я пришлю до вас боя