Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Принеси мені такий буханець, з якого би все військо їло й ніколи не з’їло.

— Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.

— Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! — погрозив цар хлопцеві.

Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.

— Не журися, — заспокоїв кінь. — Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.

Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на постолі і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:

— Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.

Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.

У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив — і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.

Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.

Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:

— Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:

— Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!

Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.

— Не журися, легіню, — сказав на те кінь. — Сідай-но на мене.

Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:

— Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.

Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і — до царя.

Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.

Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:

— Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!

Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:

— Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!

Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.

— Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.

Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:

— Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.

Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.

За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:

— О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.

Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:

— Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.

Пішов Тридцять Перший до свого коня.

— Що маю робити? Де знайду таку дівчину?

— Не гризися, — мовив кінь. — Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.

Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.

На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.

На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце — і то можна було дивитися, а на неї — ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.

— Ой, які чудеса ви привезли! — хвалила.

Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.

А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.

Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:

— Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.

Тоді цар покликав Тридцять Першого:

— Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!

Хлопець пішов до коника уже сам не свій.

— Не сушися, легіню, — порадив йому кінь. — Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.

Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.

— Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, — порадив далі кінь.

Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг — ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.

На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.

Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:

— Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!

Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.

— Подоїш її стадо або голову втратиш! — пригрозив.

Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.

— Не гризися, — втішив кінь. — Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.

Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були