Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

книги роману є історія одного скандалу, що оголює потворну анатомію паризького «socjety». У центрі цієї афери — Діана де Неттанкур, одна з тих жінок, котрі завдяки своїй красі та еротичній принадності роблять у Парижі кар’єру. Переходячи з рук у руки, Діана врешті потрапляє на шлюбне ложе з таким собі Брюнелем. Брюнель — шахрай, якого використовує для своїх брудних інтересів велика акула Віснер, — втрапив у халепу, бо один із його боржників, жертва лихварства, вчинив самогубство в його домі. Позаяк він був відомий як горезвісний гультяй і красунчик, суперники Віснера роздувають з цього випадку великий скандал. Кампанію веде «Action Française», намотуючи щоразу ширші кола, виходячи на рівень парламенту, але Віснерові, в чий бізнес втягнуті міністри, вдається спаралізувати процес, а Діані та її матері мудро закинути звинувачення суспільства в еротичному скандалі. На жаль, приятель дому, генерал Дорш, випадково відкриває справжні причини скандалу і не дозволяє їх приховати. Віснер робить жертвою скомпрометованого Брюнеля, Діана з ним розлучається.

У другій частині Араґон сходить у середовище, в якому різні суспільні прошарки перетинаються й перемішуються. Катерина Симонідзе вже через саму її соціальну ситуацію приречена жити на межі різних прошарків. Її мати — грузинка, що живе в розлученні зі своїм чоловіком, нафтовим магнатом із Баку, належить до того самого світу, що й Діана, веде розгульне життя в готелях Рів’єри, з тією однак різницею, що в доньці пригнобленого народу живуть революційні традиції, а радше певний романтизм, що знаходить свій вихід у випадкових любовних пригодах з революціонерами. Той романтизм, той революційний ліризм передався доньці, яка за блиском розгульного життя бачить рабство й падіння жінки, приниженої до ролі іграшки. Вона страждає через це, і її страждання переростають у величезну травму. Головною метою життя юної Катерини стає надмірне і вразливе почуття жіночої гідності. До того, поки вона стане суспільною анархісткою, буде любовною анархісткою. В ній несміливо проступає ідея визволення жінки, і це буде її особистим мітом, на якому вибудується й викристалізується її революційність. У суспільному русі Катерину приваблює те, що видається їй шляхом до реалізації її міту. Араґон показує її ходіння манівцями різних ідеологій. Про глибокий інстинкт Араґона говорить те, що він дозволяє цим ідейним перипетіям формуватися за посередництва любовних справ. Араґон показує, що позірно ірраціональні еротичні реакції героїні, коливання її почуттів мають той самий корінь, що й її суспільні ідеали, які, своєю чергою, впливають на кристалізацію її еротичної мітології. Це своєрідна ілюстрація до того, що в нас говорив Бжозовський[4] про суспільне значення еротики. Світ суспільних ідеалів дистилюється для жінки в темній реторті інстинкту.

Якийсь період Катерина захоплюється особистістю анархіста Лібертада. Анархічна ідеологія приваблює її своєю безкомпромісністю і романтичним розмахом. Водночас вона не може знайти для себе місця в цьому всьому, не може знайти своєї ролі, в яку б увійшла. Від Лібертада до Генрі Батея Катерина мандрує різними ідеологіями, змінюючи коханців, гнана внутрішньою пусткою, переслідувана вічним неспокоєм. На тлі цих перипетій зображується дрібноміщанський світ, загрузлий у пустці та беззмістовності — безідейний світ. Цю безплідність часу, цю безвихідь епохи, цю зачаєну тишу перед грозою Араґон уміє майстерно передати через своєрідну сірість своєї прози. Жодного акценту, жодного вибуху. Вбивство Лібертада, самогубство Соланж, смерть Юдити, підлість і трагедії — все глухо потопає у м’якому килимі цієї прози. Це 1908—1911 роки. Ніколи ще світ не здавався таким викінченим, таким старим і позбавленим майбутнього. Складається враження, що час зупинився посеред марних і приречених справ, у нескінченній монотонності, в тиші великого відпливу. Сили, які стрясали його з глибини, ще німі, ще не сформувалися у свій орган.

Третю частину Араґон залишає в резерві для того, аби нарешті вивести на сцену справжній войовничий пролетаріат. Ця частина книги складає своєрідну велику хроніку випадковостей історичної ваги, які мають місце у Франції і в Європі в 1911—1912 роках, серед позірного спокою й бездіяльності. Ще ніколи історія не була настільки замаскована, так глибоко законспірована, як у цю епоху великих акціонерних товариств й міжнародних скандалів. Араґон показує взаємонакладання політики й бізнесу, мурашник інтриг і вивертів, викриває механізм подій на прикладі одного епізоду запеклої класової боротьби, на прикладі страйку водіїв з величезного консорціуму, який монополізував транспортні перевезення в Парижі. Араґон витрушує жахливий лантух справи, в яку вплутані уряд, поліція, партійні провідники — все це маріонетки в руках групи аферистів, як Кєснель чи Віснер, а також дрібніших шахраїв, як де Гаутен, які з допомоги поліції спровокували терористичну акцію анархістів, щоб суспільною думкою дискредитувати страйковий рух.

Ця частина найбільше відрізняється від традиційного романного жанру. Людські постаті сходять на марґінеси нарації, а на її передній план висувається сама «справа». Жодного ліризму, жодних стилістичних арабесок, пікантностей та ефектів. Попри документальну, суху тональність, є в цьому романі великий епічний подих, великий патос історії. На сторінках цих розділів розвивається широка панорама епохи, де епізоди страйку, інцидентів і подій зображено, наче мініатюри з класичних батальних полотен. Гідними подиву є стриманість почуттів Араґона та збережена ним справжня епічна позиція. Захоплення Араґона, його приглушена пристрасть знаходять вихід тільки у творчій енергії, за допомогою якої він майстерно, одним подихом охоплює тисняву безлічі фактів, нескінченну множинність зв’язків, подій і епізодів.

Остання частина, що складається із заледве кільканадцяти сторінок, названа іменем німецької соціалістки Клари Цеткін, становить своєрідний епілог і ліричні фанфари, через які несподівано вибухають авторські почуття, раніше ув’язнені епічною дисципліною.

Переклад Вацлава Роґовича — досконалий. Мало в Польщі перекладачів, які так серйозно сприймають свою місію. Для перекладів п. Роґовича характерне почуття відповідальності за слово і делікатне відчуття тональності, барви прози, яку він повинен транспонувати.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 15 [аналіз роману Луї Араґона (1897—1982) «Дзвони в Базелі», перекладеного Вацлавом Роґовичем і виданого Якубом Пшеворським, 1936].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 387—391.

Новий поет

Далекий від будь-якої фаховості в цій галузі, я вирішив написати про цю поему — не як професійний доповідач чи критик, а як мешканець тієї самої духовної країни, співсвідок джерел, з яких б’є ця поезія, один з утаємничених і довірених, котрий на власні очі бачив її суглоби й жили, де вона відокремлювалася від життя й краєвиду, щоби злетіти у власну сферу. Мене об’єднує з цим поетом не тільки та сама колиска краєвиду, та сама земля і пейзаж, але, якщо існує якась духовна біографія, якщо у внутрішньому світі ми перебуваємо на ярусах та у сферах якогось космосу, то наші кордони розташовані