Читати книгу - "Айвенго"

Тим часом мандрівники квапилися — їхали з такою швидкістю, що зраджувала страшний переляк єврея: у його роки люди звичайно не люблять хуткої їзди. Прочанин, який їхав попереду, мабуть, чудово знав усі лісові стежки й навмисно тримався манівців, тож підозріливий Ісак не раз подумував — чи не збирається прочанин заманити його в якусь пастку.

Мандрівники довго їхали мовчки обхідними стежками лісу, нарешті прочанин перервав мовчанку.

— Бачиш старий засохлий дуб? — сказав він. — Це — межа володінь Фрон де Бефа. Ми давно вже минули землі Мальвуазена. Тепер тобі нема чого остерігатися погоні.

— Нехай повідлітають колеса їхніх колісниць, — вигукнув єврей, — як це сталося з колісницями фараоновими[30]! Але не залишай мене, добрий прочанине. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на кордони, ні на маєтності, ні на звання власника.

— Із цього місця наші дороги мають розійтися. Не личить людині мого звання їхати поруч із тобою довше, ніж цього вимагає пряма необхідність. До того ж якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

— О, добрий юначе! — вигукнув єврей. — Ти можеш заступитися за мене, а я зумію нагородити тебе — не грошима, у мене їх немає, допоможи мені отче Аврааме.

— Я вже сказав тобі, — перервав його прочанин, — що ані грошей, ані нагород твоїх мені не потрібно. Провести тебе я можу. Навіть зумію захистити тебе, тому що заступництво за єврея перед сарацинами навряд чи забороняється християнинові. А тому я проводжу тебе до місця, де ти можеш знайти собі гідних захисників. Ми тепер недалеко від міста Шефілда. Там ти легко відшукаєш багатьох одноплемінників і знайдеш у них захисток.

— Нехай буде над тобою благословення Якова, добрий юначе! — сказав єврей. — У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а там пошукаю способів безпечно проїхати далі.

— Добре, — мовив прочанин. — Виходить, у Шефілді ми розійдемося. Через півгодини ми під'їдемо до цього міста.

За півгодини обидва не вимовили жодного слова; прочанин, можливо, вважав для себе принизливим розмовляти з євреєм, коли в цьому не було необхідності, а той не смів нав'язуватися з бесідою людині, яка здійснила мандрівку до гроба Господнього і, отже, була позначена певною святістю. Зупинившись на вершині похилого пагорба, прочанин, указавши на місто Шефілд, що розкинулося біля його підніжжя, сказав:

— Ось де ми розійдемося.

— Але не перш, ніж бідний єврей висловить вам свою вдячність, хоч я й не насмілююся просити вас заїхати до мого родича Зарета, який допоміг би мені відплатити вам за добру справу, — сказав Ісак.

— Я вже казав тобі, — сказав прочанин, — що ніякої винагороди не потрібую. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-не-будь бідняк-християнин і ти заради мене позбавиш його кайданів і боргової в'язниці, я визнаю свою послугу винагородженою.

— Зажди! — вигукнув Ісак, хапаючи його за полу. — Мені хотілося б зробити більше для тебе самого. Богові відомо, який я бідний… Так, Ісак — жебрак серед своїх одноплемінників. Але вибач, якщо я візьмуся відгадати те, чого в цю хвилину ти найбільше потребуєш…

— Якби ти й відгадав, що мені найпотрібніше, — сказав прочанин, — ти однаково не міг би дістати це для мене, хоч би ти був настільки ж багатим, наскільки видаєшся бідним.

— Видаюсь бідним? — повторив єврей. — О, повір, я сказав правду: мене розорили, пограбували, я скрізь у боргу. Жорстокі руки забрали всі мої товари, відняли гроші, кораблі й усе, що я мав… Але я все-таки знаю, чого ти потребуєш, і, можливо, зумію дістати це для тебе… Зараз ти найбільше хочеш мати коня й озброєння.

Прочанин мимоволі здригнувся й, раптово обернувшись до нього, поквапливо запитав:

— Як ти вгадав?

— Яка різниця! Хоч як би не вгадав, аби лише здогадка моя була вірною. Але якщо я знаю, що тобі потрібно, я все дістану.

— Візьми ж до уваги моє звання, мій одяг, мої обітниці…

— Знаю я вас, християн, — відповів єврей. — Знаю й те, що навіть найзнатніші серед вас у марновірному покаянні беруть іноді мандрівничий ціпок і пішки йдуть у далекі країни вклонитися могилам померлих.

— Не блюзни! — суворо зупинив його мандрівник.

— Даруй, — сказав Ісак. — Я висловився необачно. Але вчора ввечері, та й сьогодні вранці ти проронив кілька слів, які, мов іскри, що викрешуються кресалом, освітили для мене твоє серце. Крім того, під твоєю мандрівничою зодяганкою заховані лицарський ланцюг і золоті остроги. Вони блиснули, коли ти нахилився до моєї постелі сьогодні вранці.

Прочанин не міг утриматися від усмішки й сказав:

— А що, якби й у твій одяг заглянути такими ж всевидячими очима, Ісаку? Гадаю, що й у тебе знайшлося б чимало цікавого.

— Що про це говорити! — сказав єврей, змінившись на обличчі. Поспішно виймаючи з торби письмове приладдя, він поставив на сідло свою жовту шапку й, розправивши на ній аркуш паперу, почав писати, ніби бажаючи цим припинити непевну розмову. Дописавши, він лукаво примружився і вручив його прочанинові зі словами:

— У місті Лестері всім відомий багатий єврей Кірджат Джайрам із Ломбардії. Передай йому цього листа. У нього є тепер на продаж шість наборів лицарських обладунків міланської роботи — найгірший із них годиться і для царської особи; є в нього й десять жеребців — на найкволішому з них не соромно виїхати й самому королеві, якщо б він вирушив на битву за свій трон. По цій записці тобі дадуть на вибір будь-який обладунок і бойового коня. Крім того, тебе забезпечать усім потрібним для майбутнього турніру. Коли мине потреба, поверни йому в цілості товар або ж, якщо зможеш, сплати сповна його вартість.

— Але, Ісаку, — сказав прочанин всміхаючись, — хіба ти не знаєш, що якщо лицаря виб'ють із сідла під час турніру, то його кінь і озброєння стають власністю переможця? Таке нещастя й зі мною може статися, а сплатити за коня та зброю я не зможу.

Єврей, здавалося, був вражений думкою про таку можливість, але, зібравши всю свою мужність, він поспішно відповів:

— Ні, ні, ні. Це неможливо, я й чути не хочу про це. Благословення Отця нашого буде з тобою… І спис твій буде наділений такою ж потужною силою, як жезл Мойсеїв.

Сказавши це, він повернув мула убік, але тут прочанин сам піймав його за плащ і притримав:

— Ні, постривай, Ісаку, ти ще не знаєш, чим ризикуєш. Може статися, що коня вб'ють, а панцир порубають, тому що я не щадитиму ані коня,