Читати книгу - "Незнайко на Місяці"

у груди. Знайкові перехопило подих, і він випустив Незнайків чуб. Відчувши волю, Незнайко, мов півень, налетів на кривдника, й вони почали битися. Коротульки кинулись розбороняти їх. Одні тримали за руки Знайка, а інші — Незнайка. Знайко з усіх сил виривався з рук, намагаючись ударити Незнайка, і кричав:

— Як ми тепер на Місяць полетимо без приладу? Тепер усе пропало! Пустіть мене, я йому покажу, як прилади топити в річці!

Незнайко теж виривався з рук і репетував:

— Ану пустіть мене! Я йому дам прилад!

Йому нарешті вдалося звільнитися від коротульок, але Поспішайко встиг схопити його за комір. Незнайко рвонувся з такою страшенною силою, що вислизнув із сорочки, й тоді всі побачили, як на землю впав прилад невагомості, який доти лежав у Незнайка за пазухою.

— Ось він, прилад невагомості! — закричав лікар Пілюлька.

— Чого ж ти мовчав, що прилад у тебе? — спитав Поспішайко.

— А як я міг сказати, коли ви налетіли яа мене, як шуліки? Я тільки-но побачив, що падаю у воду, зараз же сховав прилад за пазуху, мало не втопився через нього, а вони, замість спасибі сказати, б'ються!

Знайко підняв прилад з землі і, сердито блиснувши на Незнайка очима, мовив:

— За це не полетиш на Місяць!

— Ну й летіть самі! — відповів Незнайко. — Дуже мені потрібен ваш Місяць!

— З тобою розмовляти — тільки власну гідність втрачати! — сказав Знайко і, не промовивши більше жодного слова, пішов.

— Подумаєш, яка цяця! — кричав йому навздогін Незнайко. — Ну й цілуйтесь із своїм Місяцем! Я й без Місяця проживу!

Розділ шостий

ВІДЛІТ

Брехав Незнайко! Насправді йому дуже хотілося полетіти на Місяць. Його не полишала надія, що Знайко якось забуде про те, що трапилось, і не здійснюватиме своєї погрози. Проте він даремно сподівався. Знайко нічого не забув. Через якийсь час призначили день відльоту і Знайко склав список коротульок, які мали летіти на Місяць. Як і слід було сподіватися, в цьому списку Незнайка не було. В ньому не було й Пончика та деяких інших коротульок, які погано переносили стан невагомості.

Незнайко, як кажуть, був убитий горем. Він ні з ким не хотів розмовляти. Усмішка зникла з його обличчя. У нього пропав апетит. Вночі він ні на хвилину не міг заснути, а наступного дня ходив такий сумний, що на нього шкода було дивитися.

— А чи не можна все-таки вибачити Незнайкові? — сказала Знайкові Рибка. — По-моєму, він більше не пустуватиме. Притому він так добре переносить стан невагомості. Для нього це буде занадто суворе покарання.

— Це не покарання, а запобіжний захід, — відповів Знайко. — Подорож на Місяць — не розважальна прогулянка. В цю подорож повинні вирушити тільки найрозумніші й найдисциплінованіші коротульки. Незнайко дуже добре переносить стан невагомості, однак стан його розумових здібностей залишає поки що бажати кращого. Від своєї недисциплінованості Незнайко й сам постраждає, і інших підведе. А космос не така річ, з якою можна жартувати. Нехай краще Незнайко почекає до наступного разу, а за цей час постарається порозумнішати. Це моє останнє слово!

Почувши таку категоричну відповідь, Рибка більше не поверталася до цієї розмови.

З часом Незнайко помаленьку заспокоївся і вже не побивався, як перше. Апетит повернувся до нього. Сон теж поліпшився. Разом з іншими коротульками Незнайко приходив у Космічне містечко, дивився, як випробовують ракету, як тренуються мандрівники перед відправленням у космос, слухав лекції Фуксії і Рибки про Місяць, про міжпланетні польоти. Здавалося, він остаточно змирився із своєю долею і вже не мріє про подорож на Місяць. Навіть характер у Незнайка ніби змінився. Найспостережливіші коротульки помічали, що Незнайко часто про щось замислюється. Коли у нього бували напади задуми, на обличчі з'являлася якась мрійлива усмішка, мовби Незнайко чомусь радів. Ніхто, проте, не міг догадатися, що настроювало його на такий радісний лад.

Якось Незнайко зустрів Пончика і сказав:

— Слухай, Пончику, тепер ми з тобою товариші по нещастю.

— По якому нещастю? — не зрозумів Пончик.

— Ну, тебе ж не беруть на Місяць, і мене теж.

— Мені не можна на Місяць. Я надто важкенький. Ракета не підніме мене, — мовив Пончик.

— Дурниці! — відповів Незнайко. — Всі, хто полетить у ракеті, перебуватимуть у стані невагомості, отже, для ракети однаково, важкенький ти чи не важкенький. Ніхто нічого не важитиме. Зрозумів?

— Чому ж тоді мене не беруть? Це несправедливо! — вигукнув Пончик.

— Ще й як несправедливо! — підхопив Незнайко. — Так несправедливо, що й сказати важко. Ми з тобою повинні виправити цю несправедливість.

— Як же її виправити?

— Вночі, напередодні відльоту, ми заліземо в ракету й сховаємось. А вранці, коли ракета полетить у космічний простір, ми виліземо. Не будуть же через нас повертати ракету назад.

— А хіба можна робити такі штуки? — спитав Пончик.

— А чому ж не можна? От дивак! Найголовніше, розумієш, — це щоб нас не встигли висадити, поки ми будемо на Землі. А в космосі вже не висадять, можеш не турбуватися.

— А де ми сховаємося?

— У харчовому відсіку. Там дуже зручно й різних продуктів сила.

— Сила продуктів — це добре! — сказав Пончик. — Але ж ракета розрахована на сорок вісім мандрівників.

— Дурниці! — сказав Незнайко. — Де це бачено, щоб було сорок вісім мандрівників. Що це за цифра така, подумай сам. Для рівного рахунку треба, щоб було п'ятдесят. А де вміститься сорок вісім, там влізе й п'ятдесят. До того ж нам з тобою не треба місця в каюті: ми сидітимемо в харчовому відсіку. Як кажуть, тісно, зате тепло.

— А ти точно знаєш, що в харчовому відсіку продукти є? — спитав Пончик.

— На власні очі бачив, от не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко. — Я, брат, ракету всю вздовж і впоперек вивчив. Все, що хочеш, із заплющеними очима знайду.

— Ну що ж, тоді гаразд, — погодився Пончик.

Увечері, напередодні призначеного для відльоту дня, Незнайко й Пончик не лягли спати. Дочекавшись, коли всі коротульки поснуть, вони вибралися тихенько з дому й пішли в Космічне містечко. Ніч була темна, і в Пончика мороз бігав по шкірі від страху. При самій думці, що він скоро полетить у космічний простір, душа у нього, як кажуть, ховалася в п'яти. Він уже жалкував, що встряв у таке небезпечне діло, однак соромився признатися Незнайкові, що перелякався.

Було вже зовсім пізно, коли Незнайко й Пончик дісталися до Космічного містечка. Зійшов Місяць, і навкруги стало ясніше. Прокравшись повз будинки, наші друзі опинилися край круглої площі, в центрі якої височіла космічна ракета. Вона поблискувала своїми сталевими боками в голубуватому світлі Місяця,