Читати книгу - "Мерзенна сила"

Втім, Джейн усіх їх якщо й помічала, то тільки краєм ока; теоретично вона вважала себе радикальною демократкою, але насправді поза книгами та часописами жодна верства населення — окрім хіба її власної — ще не набула для неї реальних обрисів. А між станціями тим часом пропливали химерні острівці, на позір настільки відокремлені від навколишньої дійсності, що, здавалося, достатньо на ходу вистрибнути з вагона, захопивши їх зненацька, аби здобути достоту неземне блаженство… Ось промайнув дім, за яким бовваніло кілька копиць сіна, а навколо розляглася широка зорана нива; ось стоять один за одним двійко підстаркуватих коней; ось маленький сад, в якому сушиться розвішена на мотузці білизна, а онде причаївся кролик: він вражено витріщив на потяг свої схожі на чорні цяточки оченята і настовбурчив вуха — ну чисто тобі два знаки оклику. Чверть по другій вони прибули до Сент-Ен; тут кінчалася і залізниця, і, здавалося, взагалі геть усе. За станцією в обличчя Джейн війнуло прохолодне повітря, і це її неабияк збадьорило.

Хоч усю другу половину дороги потяг, натужно попихкуючи парою і важко поскрипуючи на закрутах, пнувся під гору, далі все одно треба було ще трохи підніматися пішки, бо селище лежало на вершині пагорба — така картина звична радше для Ірландії, ніж для Англії, — а станція розташовувалася дещо віддалік. Дорогою, що звивалася між високими берегами, Джейн дісталася до церкви і відразу повернула ліворуч, на Саксон-Крос. По ліву руку будинків не було — там росли в ряд високі буки, за якими стрімко спадала донизу неогороджена рілля, а далі простягалася лісиста рівнина, яка синіла, скільки сягало око, до самісінького обрію. То була, мабуть, найвища точка всієї навколишньої місцевості. Праворуч же тягнулася хтозна й куди висока стіна. В ній виднілися двері, а біля дверей висів старий залізний дзвінок. Джейн раптом відчула приплив рішучості.

Хоч вона й була певна, що, приїхавши сюди, впорола дурницю, та все ж подзвонила. Коли дзеленчання стихло, запала тиша, від якої тут, на височині, аж повівало якоюсь прохолодою; тиша ця тривала так довго, що Джейн уже стало здаватися, наче ніхто в цьому домі й не живе, і вона саме роздумувала, подзвонити ще раз чи повернутися і піти геть, коли за дверима почулися швидкі кроки.

Тим часом авто лорда Фіверстоуна вже давно прибуло у Белбері — розкішний особняк епохи Едварда VII, споруджений на замовлення одного мільйонера, який страшенно захоплювався Версалем. Складалося враження, що особняк цей пізніше пустив обабіч пишну парость трохи новіших та нижчих, сірих на вигляд будівель, де й розмістилася станція переливання крові.

III. Белбері i Сент-Ен
1

Піднімаючись широкими сходами, Марк мигцем побачив у дзеркалі і себе, і свого супутника. Фіверстоун, як завжди, виглядав господарем становища: костюм сидів на ньому як влитий, а на обличчі читалася повна впевненість. Добряче пошарпаний вітром клапоть вати у Марка над верхньою губою тепер задерикувато стирчав догори, ніби наполовину відірваний фальшивий вус, а під ним темніла присохла кров. За мить вони з лордом уже стояли в кімнаті з великими вікнами та чималим каміном, де яскраво палахкотів вогонь, і Марк збагнув, що перед ним — Джон Візер, заступник директора HIKE.

Візер виявився сивоголовим старим із широким, чисто виголеним обличчям та водянисто-блакитними очима. Манери у нього були просто-таки бездоганні, та попри це часом складалося враження, ніби він не вділяє їм усієї своєї уваги. Наводив на таку думку, мабуть, саме його погляд, який знай безцільно блукав по кімнаті, ні на секунду не затримуючись на одному місці. Щоправда, на словах Візер був сама чемність та гречність — іноді аж занадто. Отже, заступник директора страшенно радий вітати у себе пана Стадока і тепер у ще більшому боргу перед лордом Фіверстоуном. Візер сподівався, що політ минув нормально, а коли почув, що Фіверстоун із Марком, взагалі-то, не летіли, то вирішив, що вони прибули з Лондона потягом. Потому поцікавився, чи до вподоби пану Стадоку його кімната, і довелося нагадати, що вони допіру приїхали. «Виглядає на те, що старий хоче, аби я відразу відчув себе у своїй тарілці, — думав Марк, а сам натомість дедалі сильніше ніяковів. — Хоч би цигарку запропонував чи що.» Чим далі, тим більше він переконувався, що Візер взагалі нічого про нього не знає, а логічні схеми та щедрі обіцянки Фіверстоуна просто на очах перетворювалися на вельми туманні і неясні перспективи. Нарешті Марк опанував себе і зауважив, що йому ще не зовсім зрозуміло, чим саме він може прислужитися інститутові.

— Запевняю вас, пане Стадок, — сказав заступник директора, дивлячись повз нього кудись у далину, — у вас немає жодних… е-е… жоднісіньких причин для навіть найменшого занепокоєння. Ми абсолютно не маємо наміру хоч якось окреслювати коло вашої діяльності чи визначати напрямки вашого впливу на політику закладу, а ще менше — критерії вашого спілкування з колегами та, якщо хочете, загальні умови, на яких ви з нами співпрацюватимете, без повного і всеосяжного врахування всіх ваших поглядів та побажань. От побачите, пане Стадок, наш інститут — це, якщо дозволите так висловитися, велика і щаслива родина.

— Ви, мабуть, не цілком правильно мене зрозуміли, сер, — знову збентежився Марк. — Я зовсім не це мав на увазі. Мені тільки хотілося б скласти собі хоча б загальне уявлення про те, чим саме я займатимусь, якщо перейду до вас.

— Отже, якщо мова зайшла вже про ваш перехід до нашого інституту, — продовжував тим же тоном заступник директора, — то слід одразу ж з’ясувати одне питання, щоб уникнути навіть натяку на якесь непорозуміння. Всі ми тут дійшли згоди, що зараз, на поточному етапі, вам зовсім не треба переїжджати до нас на постійно. Є думка, що свою роботу ви зможете виконувати де завгодно. Тож якщо ви волієте жити в Лондоні чи в Кембриджі…

— В Еджстоу, — швиденько підказав лорд Фіверстоун.

— Так-так, звісно ж, в Еджстоу, — повернувся Візер до Фіверстоуна. — Я саме пояснював панові… е-е… Стадоку, що ми не збираємося жодним чином вказувати чи навіть радити йому, де