Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

навчання, тож на планеті не створили жодного порталу до квесту чи ігрової зони десь на поверхні. Тут можна було знайти лише тисячі однакових шкільних містечок, розділених пологими зеленими полями, ідеально упорядкованими парками, річками, луками та шаблонними лісами. Тут не було жодного замку, підземелля чи орбітальної космічної фортеці, які міг захопити мій аватар. І не було жодного NPC-лиходія, монстра чи прибульця, щоб перемогти, тож я не міг здобути ніякого скарбу або магічного предмета.

Це паршиво з багатьох причин.

Виконання квестів, битви з NPC та пошук скарбів були обмеженими способами для аватара низького рівня, як у мене, заробити очки досвіду. Здобуття досвіду збільшувало рівень потужності, силу і здібності аватара.

Багато користувачів ОАЗи взагалі не турбувалися про рівень свого аватара й не переймалися ігровими аспектами симуляції. Вони користувались ОАЗою тільки для розваг, бізнесу, шопінгу чи зустрічей з друзями. Ці користувачі просто уникали будь-яких ігрових або PvP-зон, де їхніх беззахисних фантастичних аватарів першого рівня могли атакувати NPC або інші гравці. Залишаючись у безпечних зонах, як Людус, не потрібно було переживати, що вашого аватара можуть пограбувати, викрасти чи вбити.

Мені остогиділо стирчати в безпечній зоні.

Якщо я збирався знайти «яйце» Галлідея, я знав, що рано чи пізно доведеться вийти в небезпечні сектори ОАЗи. І якщо я буду недостатньо сильним чи озброєним, щоб захистити себе, то довго не проживу.

За останні п’ять років я зумів повільно, поступово підняти аватара до третього рівня. Це було нелегко. Я зробив це за допомогою спільних подорожей світом з іншими учнями (в основному Ейчем), які бувало прямували на планету, де мій слабкий аватар міг вижити. Мене висаджували біля ігрової зони для новачків і я проводив залишок ночі або вихідних, вбиваючи орків, кобольдів або яких-небудь інших дрібних монстрів, які були занадто слабкі, щоб убити мене. За кожного NPC, якого перемагав мій аватар, я отримував кілька мізерних очок досвіду і, як правило, жменю мідних або срібних монет, залишених убитими ворогами. Ці монети негайно перетворювались у кредити, які я використовував, щоб оплатити телепортацію назад на Людус, часто якраз перед тим, як дзвонив останній шкільний дзвінок. Іноді, але не часто, якийсь убитий мною NPC давав предмет. Саме так я отримав для аватара меч, щит і зброю.

Я припинив спільні подорожі з Ейчем в кінці попереднього навчального року. Його аватар був тепер вище тридцятого рівня, і тому він майже завжди прямував на планету, де було небезпечно для мого аватара. Він би з радістю закинув мене на якусь нубську планету по дорозі, але якби я не заробив достатньо кредитів на повернення до Людуса, то застряг би на якійсь іншій планеті й пропустив школу. Це було неприйнятно. На даний час у мене було так багато пропусків без поважної причини, що я був на межі виключення. Якби це сталося, я мусив би повернути видані школою консоль ОАЗи й візор. Гірше того, мене б перевели назад у школу в реальному світі, щоб я зміг здобути освіту там. Я не міг так ризикувати.

Тож тепер я взагалі рідко залишав Людус. Я застряг тут і застряг на третьому рівні. Мати аватара такого рівня було неймовірно принизливо. Ніхто з мисливців не сприймав вас серйозно, якщо ви не були щонайменше десятого рівня. І хоча я був мисливцем з першого дня, мене досі вважали нубом. Це страшенно розчаровувало.

У розпачі я спробував знайти роботу на неповний день, просто щоб заробити трохи кишенькових грошей. Я подав заявку в десятки компаній з технічної підтримки та програмування (в основному це були роботи примітивного рівня, кодування торгових центрів та офісних будівель ОАЗи), але це було абсолютно безнадійним. Мільйони дорослих з вищою освітою не могли отримати одне з цих робочих місць. Великий занепад триває вже третє десятиліття, і безробіття все ще на рекордно високому рівні. Навіть у мережі швидкого харчування мого району були дворічні черги на роботу.

Тож я застряг у школі. Я почувався, ніби дитина, яка стоїть у найбільшому в світі залі ігрових автоматів без жодного четвертака в кишені, не в силах нічого зробити, окрім як ходити навколо і дивитись, як грають інші діти.

0005

Після обіду я попрямував на свій улюблений урок — прогресивні дослідження ОАЗи. Це була факультативна дисципліна для учнів старших класів, де вивчали історію ОАЗи та її творців. Легше не може бути.

За останні п’ять років, я присвятив увесь свій вільний час, щоб дізнатись все можливе про Джеймса Галлідея. До знемоги вивчав його життя, досягнення та інтереси. Після смерті Галлідея опублікували більше десяти різних його біографій, і я прочитав їх усі. Зняли кілька документальних фільмів, які я теж вивчив. Дослідив кожне слово, написане Галлідеєм, і зіграв у кожну відеогру, яку він створив. Я робив нотатки і записував кожну деталь, яка, на мою думку, могла бути пов’язаною з Полюванням. Я тримав усе в записнику (який почав називати своїм «щоденником Грааля» після перегляду третього фільму про Індіану Джонса).

Чим більше я дізнавався про життя Галлідея, тим сильніше його обожнював. Він був богом серед ґіків, сучасним божеством задротів на рівні Ґайґакса, Ґерріота і Ґейтса. Він пішов з дому після закінчення середньої школи, не маючи нічого крім розуму та уяви, і з їхньою допомогою здобув всесвітню популярність і заробив величезні статки. Створив абсолютно нову реальність, яка на даний час стала місцем втечі для більшості людства. І на довершення до всього, перетворив свій заповіт на найбільше змагання всіх часів.

Більшість часу на уроках прогресивних досліджень ОАЗи я дратував нашого вчителя, містера Сайдерса, вказуючи на помилки в підручнику, і піднімаючи руку, щоб вставити важливі деталі, які я (і тільки я) вважав цікавими. Після перших кількох уроків, містер Сайдерс перестав мене викликати, хіба що ніхто не знав відповіді на питання.

Сьогодні він читав уривки з «Людини, що створила “яйце”», біографії-бестселера Галлідея, яку я вже прочитав чотири рази. Під час лекції мені було важко не піддаватися спокусі перебити його і вказати на дійсно важливі деталі, пропущені в книзі. Натомість я