Читати книгу - "Пульсари"

— Поспішайте, людоньки, поки затишшя, — вів політбесіду король металів. — Бо ось прийде у Білий дім новенький, чим йому прославитись? Не впорядкуванням же трущоб і не вирішенням проблем раку. Владики люблять фейєрверки, та яскравіші. З чого? Яка бомба на черзі? Нейтронна. — Швидкий зігнув вказівний палець півмісяцем і крутнув ним у повітрі, ніби відкрив уявний сейф, щоб витягти модерний піроелемент. — Ось-ось почнеться її тиражування. Якими брилями прикриємо свої лисини і кучері новобранців від нейтронного дусту? Оцими гнилими млинцями? Оцією сажею? — Це так король величав «вав». — Я кого питаю? — Звертався він до всіх, та навіть винахідник Яремака не міг нічого путнього відповісти.

Справді, «вав» — упосліджений поки що матеріал, який удосконалювати не рік і не два. Зовнішній вигляд його не міг би надихнути художника, проте й на традиційне вугілля він уже не схожий. Дзеркальний, блищить, немов довгограюча платівка. З нього вже можна б витесати погруддя Отелло. Та не для скульптурних портретів його виробляли, вивітрюючи в димогарні труби гектолітри, кіловат-години, тисячі.

Коли Швидкий вперше глянув на анкетні дані матеріалу, то спересердя пхикнув — відверто плюнути йому заважало вчене звання.

— Пху, прости, господи, мою душу. З такою поганню ми ще не мали справ. Дивись, блищить, як хробак проти сонця.

Даремно він намагався зігнати злість: заряд емоцій залишався в ньому бомбою уповільненої дії. В молодості свої почуття у такі хвилини він вилив би на папір. Але давно вже зарікся писати: поезія, на його переконання, заважала розраховувати міжатомні орбіталі. Його останній вірш називався «Прощання з Лірою». Були там і такі рядки:

— Минули роки після одержання Дизелем патента на двигун, поки перший його екземпляр грипозно чхнув раз і заглох, — виправдовувався Яремака. — І знадобилися десятиліття для створення того, що нині прозаїчно називаємо дизелем.

Однак ця інформація не відіграла ролі заспокійливих крапель.

— Я ж казав, не зв’язуйтеся з графітом! — вигукував Швидкий. — Я ж казав, вивчайте металічний водень. Ото була б броня… Батога вам треба!

— Казали. Та де ще той водень… Краще синиця в жмені. От і взяли графіт, — бубонів Яремака.

— Гаразд, — потроху заспокоювався професор. — Ви, Марійко, всю інформацію про оце ніщо зберіть. За місяць, думаю, впораєтесь. Щоб картотека була, як належить, щоб усе, як у людей. З бібліографами зв’яжіться. Реферат напишіть.

І Марія «зв’язалась». Знайомі хлопці з обчислювального центру створили програму, і до Маріїного дня народження комп’ютер видав поему в прозі про вуглець, вихваляючи три його модифікації: алмаз, графіт і сажу. На четверту в нього не вистачило обсягу пам’яті.

У глибоких, як Маріїні думки, кімберлітових трубках щорічно добувають лише за кордоном шість кілограмів вуглецю у чині алмазу — гарного, як наша Марія, еталона твердості. (Всі подальші порівняння стосуватимуться не алмазу «Марія» — одного з найбільших у нашій країні самородків вагою 106 каратів, а нашої любої іменинниці, яку ми не проміняємо ні на які діаманти в світі!). Кольорова гама брильянта має двадцять один відтінок кольору морської води, що, однак, не перевершує палітри блиску очей авторки реферату. Існує понад чотириста способів поклоніння алмазові, відомо стільки ж варіантів його підступності. Більшість з них описана класиками і претендентами на місце на Парнасі.

У глибоких і чорних, як Маріїні очі, димарях ворохобляться сажотруси, проклинаючи вуглець в усіх його модифікаціях. Поем про сажу не пишуть, лише критичні статті, серед яких є і твір з Маріїним автографом.

У глибоких і гарячих, як Маріїна вдача, підземеллях народився графіт, що має крихкість натурального шоколаду, чорноту прапора анархістів та ще Маріїних брів, а брудний він, немов цариця злиднів чи нещасливий день біолога, що експериментує на тваринах.

Але він скромний і водночас героїчний, як наша Марія.

Принагідно зазначимо, що в більшості сполук вуглець є неодмінним пайщиком, тому без надмірного пафосу можна твердити, що і Марія, і її грізний вчитель Швидкий своїм життям вуглецеві завдячують.

Із сказаного виходить, що реферована тема актуальна, має теоретичний інтерес та практичну вагу і заслуговує на фінансування.

Було б неправильним, однак, замовчувати все те, що зроблено раніше. Оскільки рецензія не претендує на історичну повноту, згадаємо лише кілька красномовних досягнень.

Минуло чотири тисячі років з тої пори, як у вогнищі, де горів вуглець, спеклася бронза, звістивши народження бронзової доби в Європі. Три тисячі років тому на Балканах вуглець визволив з руди залізо і започаткував епоху заліза. А сам залишався брудним, чорним, безславним, не оспіваним Гомерами. Вуглецем під личиною алмазу розсвердлювали дула гармат, збільшуючи їхню «убійну» силу. Вуглець змішували із залізом, утворюючи сталь. І люди проклинали залізо за вбивства, а вуглець залишався невинним, незнаним, хіба що лаяли його та діву Марію кочегари, шахтарі та ще професор Швидкий.

Скільки дисертацій, опер і романів написано «брудним» графітом, скільки пробурено нафтових свердловин вуглецем, перетвореним в алмазний пісок?! Про все це