Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Ого, яка ти… — здавалось, Тигран не міг підібрати слів. Я не стрималась і сказала, що це на нього не схоже.

— Я так добре відпочив, що досі не можу прийти до тями, — усміхнувся він. — Ходімо, сніданок вже почався, прийдемо останні, то нам нічого не залишать.

Ми вийшли і опинились у підземному коридорі з багатьма арками, завішаними ширмами — ще вчора Либідь пояснила мені, що так виглядають усі житлові сектори Павутиння. На окремий сектор з кількома кімнатами тут можна було не розраховувати.

— А як же діти? Маленькі діти живуть разом з батьками?

— Дітей тут немає. Вони в іншому місці ростуть.

— Чому?

— Тут надто близько до кордону.

Увечері я не мала сил на запитання. На відміну від ранку.

— Скільки людей тут живе?

— Півтори тисячі.

Я округлила очі.

— І як усі поміщаються?

— Підземелля більші, ніж ти могла подумати.

Я вловила на собі зацікавлений погляд якоїсь жінки, що саме вийшла зі своєї кімнати в коридор.

— Будь готова, що всі тебе розглядатимуть, — усміхнулась Либідь, поглянувши на мене краєм ока.

Вона мала рацію — коли ми зайшли до їдальні, де вчора були лише кілька кухарів, то на мене поглянули десятки чи й сотні очей. На якусь мить розмови стихли. І я б завмерла в нерішучості на порозі — якби Тигран не взяв мене легенько за руку і не повів за собою.

— Не переймайся, скоро звикнеш, — мовив він. Ми пройшли до одного з крайніх столів і сіли поряд — не знаю, чи навмисне, та Либідь сіла ліворуч від мене, а Тигран — праворуч. Я була вдячна їм за це — все ж почувалась трохи комфортніше. У чоловіка, що сидів навпроти, ложка завмерла на півдорозі до рота, коли він побачив мене.

— Я ніколи не бачила стількох людей, — прошепотіла я.

— Думаю, ти просто цього не пам’ятаєш, — всміхнувся Тигран. — Ростику, каша стигне.

Чоловік, що був завмер, тут же проковтнув свою кашу й усміхнувся мені.

— То ти справді Стожар?

— Думаю, так, — невпевнено всміхнулась я.

— Подивись, яка вона гарна. Звісно, вона Стожар, — почувся знайомий голос і переді мною поставили миску з якоюсь кашею і шматочками м’яса.

— Привіт, Мале, — мовила я радісно.

— Доброго ранку, Стожаре, — усміхнувся хлопець і, поставивши іншу миску перед Либіддю, зник.

— Ти і далі нічого не їстимеш? — спитала я в Тиграна.

— Буду. Мал зараз принесе.

І справді — незабаром Мал з’явився з горням якогось ароматного чаю і шматком дивного хліба зеленуватого кольору.

— Апетитно, одначе, — мовила я, скептично приглядаючись до хліба.

— То прекрасний хліб, ти нічого не розумієш, — мовив Тигран і відкусив шматочок з виразом невимовного задоволення. — Особливо після тижневого голодування.

— Воля сама пече його для Шукачів. Спочатку дає якесь зілля, щоб людина могла довго не їсти і не втрачала сили, а потім допомагає повернутись до нормального харчування з допомогою отаких хлібців, — зауважила Либідь. — Все, годі розмов. Скоро інші прийдуть і будемо голодні.

Ми швиденько поснідали — каша й чай, який знову ж таки приніс Мал, були смачними і ситними. Я відчула, що знову хочу спати — не відійшла ще після довгої дороги.

— І що тепер? — спитала я, коли ми встали з-за столів. На повний шлунок легше було сприймати цікаві погляди довкола.

— Ідемо до Волі. Думаю, їй не терпиться з тобою побалакати, — мовив Тигран. — А мені потрібні очні краплі.

Я подивилась на хлопця — очі в нього були цілком нормальні.

— Навіщо?

— Вона крапала мені спеціальний відвар, щоб покращити зір на період перебування в Патрії, а тепер треба зняти напругу з очей.

— Я вас покидаю. Будь чемна, — проказала Либідь на виході з їдальні й жартівливо погладила мене по голові. Від несподіванки я мотнула головою і мало не розбила носа Тигранові.

— Тихо ти, — засміявся він.

— Пішла збирати гриби, — прощебетала Либідь і побігла в один з коридорів. Я пішла за Тиграном в інший.

— Збирати гриби? — перепитала я.

— Так. Сезон заготівлі ще не завершився. Зима буде довга і важка, цього року холоди настали раніше, ніж звичайно. Ти ще не освоїлась тут, та скоро зрозумієш, що в Павутинні кожен має щось робити, аби всі були в безпеці і не голодні.

Якийсь час ми йшли мовчки, минаючи розгалуження тунелів і я зовсім втратила орієнтацію в цьому дивному місці. Одні ділянки шляху освітлювались яскравіше, а інші були тьмянішими. То тут, то там з тріщинок біля стін виривались хмаринки теплої пари, тунелями ходили люди. Хоча кожен і розглядав мене, та ніхто не намагався заговорити — і я не знала, чи це має мене турбувати, чи ні.

— Про що задумалась?

— Якого кольору в мене очі? — запитала я не подумавши. Тигран якось дивно на мене глянув.

— Що? Я справді не пам’ятаю. Не можу згадати свого обличчя.

— Карі. Я сказав би навіть, що золотисті… — якусь мить він помовчав. — Золотисто-теплі. Як рання осінь.

Слова викликали у мене в душі дивне тепло, мабуть, таке, як він мав на увазі, називаючи мої очі золотисто-теплими. Хотілось запитати ще щось, наприклад, які у мене губи, та я чомусь вирішила,