Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

Доки Ді вела діда до хати, хлопці дружно кинулися до скриньки. Видовжений дерев’яний ящичок закривався на гачок, і відкрити його було справою секунди — що й зробив Данилко, відкинувши кришку спітнілими від хвилювання руками.

І їм стало зрозуміло, чому, попри щорічні з’яви привида, дід Мирон усе ніяк не міг розлучитися зі своєю коштовністю.

Не тому, що книга була в сап’яновій оправі.

Не тому, що це було Євангеліє.

І, звісно, не тому, що книга коштувала великих грошей, — таких, що цвинтарному сторожеві стільки не заробити й за все життя.

Просто від книги йшло світло. Ледь помітне, золотаве і тепле. Так, немов вона й справді була дивом.

Данилко максимально обережно взяв її до рук. У відповідь на його дотик книга засяяла ще яскравіше. Хлопчик посміхнувся, відчувши теплий промінець на своїй щоці.

— Тобі час додому, — лагідно промовив він. Миколка, Семко та Діанка, що вже повернулася з хати, промовчали — на знак згоди і щоби не псувати святковість моменту.

Дідівську реліквію Команда Мрії передала Олені Дмитрівні наступного дня, одразу після уроку алгебри, який також був останнім уроком. Усе пройшло дуже тихо.

Миколка, щоправда, виступав за урочистості під час «відновлення справедливості», і навіть наполягав на цьому, проте Данилко та Діанка загітували Семка і єдиним фронтом виступили, як сказала дівчинка, проти недоречної пишності. Стара вчителька, побачивши, що саме принесли їй учні, спочатку просто заклякла на кілька хвилин, а потім, переконавшись, що очі її не зраджують, не втрималася від сліз. Жінка все гладила і гладила червоний сап’ян оправи й без кінця повторювала:

— Шкода, що татко не дожив. Не побачив цього дива. Ну, хоч син мій побачить…

Зрештою, трохи заспокоївшись, Олена Дмитрівна замкнула скриньку з книгою і подивилася на дітлахів уважно й з великою цікавістю:

— Де ви знайшли її? Як?

— Та пусте, — відповів за всіх Миколка Маковій, виконуючи досить складне завдання — йому водночас і кортіло похвалитися, і вкрай ніяково було розповідати, як саме вони знайшли книгу. — Трохи логіки та наполегливості…

— Так, це прекрасні якості, — підтримала його вчителька і дуже серйозно спитала: — Не бажаєш прикласти їх до алгебри, Маковію?

— Як?! — скрикнув Миколка під сміх друзів. — Хіба мені тепер не гарантована відмінна оцінка з алгебри за рік?

— Тільки за умови твоїх відмінних знань, — і собі засміялася пані Олена. А потім додала, — але ви заслужили вже не одне «відмінно». Ви всі.

— За що? — спитав Семко.

— За мужність, за здорову впертість та любов до істини. І за вашу невгамовність. Ви всі просто молодці. Як ви гадаєте, що мені тепер робити з цією книгою?

— Ну, вона ваша, вам і вирішувати, — мовила Діанка.

— А я думаю, її можна до Києва відвезти, — запропонував Данилко. — Не назавжди, а просто на виставку… Там є музей книги, в Києво-Печерській Лаврі, і можливо…

— Так, — згодилася Олена Дмитрівна. — Цілком можливо. Хоч на якийсь час, а ця книга повернеться туди, де вона народилася, туди, де її надрукували — до Лаври. А потім знову стане оберегом нашого роду. Як і сотні років тому.

Зі школи друзі вийшли втішеними. Особливо Миколка — на прощання Олена Дмитрівна, сміючись, додала, що готова поміркувати над доброю оцінкою з алгебри за рік. Для хлопчика, який не вилазив з трійок із математики, це було неабияким досягненням.

— Оце батько зрадіє! — тішився він наперед.

— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — обірвав його Семко і, ні до кого не звертаючись, уголос спитав:

— Ми справді бачили вчора те, що бачили?

— Сам знаєш, — підтвердив Данилко. — Гадаю, що тепер Олена Дмитрівна легко продасть Дім Гукала. Я майже певен, що всяка чортівня там припинилася ще відучора.

— А я певен, що вона не продасть дім, — заперечив Семко. — Чув же, у неї син є, а в нього, може, вже свої діти… Це ж фамільний маєток, нащо його продавати?

— Треба побільше дізнатися про пана Мріїна, — запропонувала Діанка. — У нашому краєзнавчому музеї можна відкрити експозицію про нього. На болота йти не кожен ризикне, навіть з такого цікавого приводу, а тут… те, що треба.

— Класна ідея, Ді! — бадьоро відгукнувся Миколка. — А в мене теж ще одна ідея з’явилася…

— Ще одна?! — дівчинка театрально схопилася за голову. — Тільки не це!

— Не кепкуй. Я тут подумав… що, як нам зробити для діда Мирона якесь диво?

— Яке?!

— Не знаю, Семчику. Яке-небудь хороше. Замість того дива,