Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Це тобі!

— Що це? — здивовано беру в руки загадкову річ.

— Це — один геніальний винахід, — хитро мружить очі.— По-простому — «шукач». Якщо по-науковому — уловлювач електромагнітного випромінювання в мікрохвильовому діапазоні.

— А для чого він? — кручу «шукача» в руках і придивляюся до маленьких кнопочок та великого екрану.

— Ти чула, що таке Меркаба[8]? — нахиляється до мене і таємниче шепоче Ігор.

— Щось таке чула… Здається, це з міфології…

— У технічному сенсі,— Ігор озирається і тихо веде далі,— «Меркаба» — це умовна назва специфічного електромагнітного поля. Люди, які мають паранормальні здібності, випромінюють саме таке поле. Воно розташоване у вигляді диска навколо тіла.

— А що, у звичайних людей його немає? Це не аура? — мені одразу на думку спадають численні екстрасенси, що розмахують руками і мацають невидиме випромінювання.

Ігор заперечливо хитає головою:

— Ні… Меркаба активна тільки у людей з паранормальними здібностями. Це поле має фізичну природу, тому його легко можна виявити технічними засобами. У СБУ є можливість запеленгувати його за допомогою супутників зв’язку й оцього самого «Шукача». Зараз покажу.

Ігор бере до рук «Шукача».

— Ось так вмикаєш, — натискає на кнопочку. Екран починає світитися блідо-зеленим. — І дивишся.

Я дивлюся. Екран блідо-зелений, без змін.

— Ну, зараз тут поки що нічого не видно, — чухає потилицю Ігор та вимикає прилад, — по-перше, через перешкоди від радара, а по-друге, через те, що тут нікого немає… паранормального.

— Слухай, я нарешті згадала, — раптом осіняє мене. — Меркаба — це ж колісниця… А до переміщення ваше поле має якийсь стосунок?

— Ну… — підіймає брови Ігор, — деякі вчені висувають теорію, що це електромагнітне поле тягнеться через усі можливі паралельні світи та всесвіти інших вимірів і навіть здатне змінювати свою природу з електромагнітної на будь-яку необхідну…

— То що, ми скоро будемо подорожувати паралельними світами?

— Не ми, — кривиться Ігор, — а ті виродки, що з активною Меркабою. Та й то мені сумнівно… Це ж тільки теорія.

— Прикро… — опускаю голову до «Шукача» і проводжу пальцями по його гладенькому екрану. Він іще трохи теплий. Повертаюся до Ігоря:

— То для чого мені цей геніальний винахід?

— Для безпеки, — довірливо дивиться в очі Ігор, — щоб знати, хто є хто. Я за тебе хвилююся. Той випадок з Альоною…

— Ти знаєш, щоденник мені мало допоміг, — перебиваю його і прикушую язика: — Я, звичайно, вдячна тобі… Та питань стало ще більше. Наприклад, вона пише, що за нею стежили. Це хто, СБУ?

— Навіщо СБУ якась Альона? — Ігор знизує плечима. — Та про неї навіть ніхто не знав до того, як вона познайомилася з Арсенієм.

— А він там давно працює?

— Хто?

— Арсеній.

Ігор здивовано дивиться на мене, а потім несподівано починає сміятися. Так регоче, що на очах навіть з’являються сльози. Заспокоївшись, витирає рукою повіки:

— Ну ти мене розважила! — знову пирхає і нарешті, остаточно вгамувавшись, прихиляється поближче: — Гаразд, доведеться тобі розповісти одну скорботну історію… Цього милого хлопця на ім’я Арсеній розшукує не тільки міліція, СБУ та Інтерпол… Ним дуже цікавляться навіть такі поважні організації, як штатівське ФБР та російська ФСБ. Тому він аж ніяк не може працювати в органах.

— То він Альоні…— починаю я.

— Так, так… розказував казочки, — шкіриться Ігор.

— А за що його розшукують?

— Особисто СБУ — за цілу низку економічних злочинів із застосуванням сугестивних методик.

— Гіпнозу? То він має паранормальні здібності? І в нього є це поле?

— Угу, — киває Ігор, бере зубочистку і задумливо гризе, — у нього цього поля… Справжнісінький виродок. Стріляти таких треба…

— Ігорю, ти що?

— Шуткую, — клацає язиком Ігор і ламає руками зубочистку. — Може, ще трохи пива?

— Можна, — згоджуюся я.

Поки несуть пиво, Ігор нахиляється до мене і шепоче, киваючи на «Шукача»:

— Сховай, щоб ненароком не побачили. І не розказуй про нього нікому. Він у тебе контрабандою…

Я киваю у відповідь і ховаю прилад.

Ігор лізе до кишені, витягує фото і кладе на стіл біля мене:

— Ось поглянь. Це — саме той Арсеній. Запам’ятай: він дуже небезпечна людина. Що він може витворити, одному Богу відомо…

Зі світлини на мене дивиться молодий хлопець, приблизно мого віку, з прямою, мідного кольору чуприною, що спадає на сині очі, трохи блідий, з правильними рисами обличчя, загалом дуже приємної зовнішності, в якій є навіть щось дитяче і беззахисне, тому він аж ніяк не тягне на цинічного лиходія.

Я здивовано підіймаю очі на Ігоря:

— Ти впевнений, що це він?

— Звісно! На сто відсотків!

У понеділок в моєму кабінеті нарешті надумалися зробити ремонт: коли я підійшла, там уже була купа сантехників. Все це, звичайно, відбулося не на голому місці — батарея центрального опалення підтікала вже давно, я директору дві доповідні написала. Аж ось уночі — рвонуло. Та залило — і підлогу, і стелю в кабінеті знизу. Тому мене на якийсь час із кабінету виселяють. Співчутлива Агрипина Григорівна вирішила тимчасово оселити мене в себе. Я не дуже хочу йти до Партизанки, але вона така настирлива, як ніколи. Нічого не лишається, як підкоритися долі. Я збираю свою