Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— А ви, одначе, маєте прекрасний вигляд як на ваші роки. Я гадав, що це лише фотографи вас так «молодять».

Я вже встиг звикнути до подібних привітань і відповів:

— Мушу сказати, що і я уявляв вас набагато старшим. У вас уже такі серйозні наукові праці, а на вигляд ви просто юнак, студент.

…Підземна лабораторія була за сімдесят кілометрів західніше міста.

Олена Миколаївна дорогою пояснювала мені розташування і призначення будівель у цьому науковому містечку.

— Бачите, під нами кілька довгастих одноповерхових споруд? Це корпуси, в яких встановлено реєструючу апаратуру. Тут записують на кіноплівки, на магнітні стрічки, на паперові смужки ті сигнали, що надходять з підземної камери.

— А де ж сама підземна камера?

— Вона ще далі на захід, кілометрів за три звідси.

— Он невеличка біла вежа видніється вдалині — це вихід із підземної шахти. А білий будинок поряд — центральний командний пост.

— Камеру побудовано спеціально для вашого досліду?

— Ні. Її зроблено для всього інституту. В ній провадять найнебезпечніші досліди. Ми її тільки трохи переобладнали.

Ми приземлились коло одного будинку з вимірювальною апаратурою. Була без п’яти хвилин дев’ята. Навколо будинку юрмився люд. За хвилину до дев’ятої поряд з нашим орнітоптером приземлились, вірніше, плюхнулись на землю один за одним ще три. З них поквапливо вискочило двоє юнаків і дівчина, які, пробігаючи, привіталися з Оленою Миколаївною і зникли в будинку.

— Все готово, Олено Миколаївно, — доповів один співробітник. — Апаратура справна.

— Ви зв’язалися з Чжу Фан-ші?

— Так. Він не зможе бути присутній на досліді.

— Шкода. Ну що ж, доведеться здійснювати експеримент без нього. Академіки ще не прибули?

— Ні.

Я потрапив у звичну напружену атмосферу готування експерименту, коли в короткий строк потрібно розв’язати багато невідкладних питань. Олену Миколаївну зразу оточили співробітники, чекаючи її наказів.

Я помітив, що вона звертається до них то російською, то англійською, то німецькою мовами. Такою ж своєрідною сумішшю мов відповідали їй і її колеги, і, напевно, всі тут чудово розуміли один одного. Проявлялася звичка до постійного спілкування з представниками різних національностей.

«Ось він, початок злиття мов у єдину загальнолюдську», — подумав я.

— А де Джемс Конт? — спитала Олена Миколаївна.

— Внизу, в шахті, — відповіли їй. — Востаннє перевіряє все. Зараз надійде.

— Гаразд. Ходімте в будинок.

Будинок на декілька кімнат поспіль займала вимірювальна апаратура. В мене зарябіло в очах. Хотілося подовше постояти біля кожного приладу. Олена Миколаївна швидко провела мене по кімнатах, даючи дуже стислі, але точні пояснення.

— Хвилинку уваги! — сказала вона, коли швидкий огляд приладів було закінчено. — Зараз ми проїдемо до головного пульта керування. Зробимо генеральну репетицію завтрашнього досліду.

За два кілометри від будинку з вимірювальною апаратурою містилась підземна лабораторія. Від неї по дротах передавалися всі дані до вимірювальних приладів. Будову підземної лабораторії Олена Миколаївна пояснила мені за схемою.

З поверхні землі стовбур шахти спускався вертикально на глибину понад кілометр, відтак під прямим кутом робив злам і йшов горизонтально метрів сто, а потім під кутом близько вісімдесяти градусів знову прямував у глибину на п’ятсот метрів, де закінчувався великою кімнатою, стіни якої вкривав грубий шар тугоплавкої кераміки. Під час досліду керамічне облицювання охолоджуватиметься рідким гелієм. У вертикальному стовбурі шахти розташовувались холодильні установки, трубопроводи із стисненим повітрям і водою, численні кабелі, драбини, два ліфти, компресори, вакуумнасоси та інше обладнання.

Головний пульт керування містився коло виходу вертикального стовбура шахти на поверхні землі. Звідси на відстані можна керувати всіма процесами, які відбуваються глибоко під землею, і підтримувати постійний зв’язок з будинком реєструючої апаратури.

Півторакілометрова товща землі надійно, мов гігантський щит, охороняла дослідників від непередбачених випадковостей, що могли статися під час досліду.

Тут, у будинку головного пульта, хтось уже був.

— А-а, Конт, ви тут! — сказала Олена Миколаївна.

Конт обернувся, і я, на немалий свій подив, впізнав у ньому того самого засмаглого чоловіка, що понад годину тому проводив зарядку біля моря. У строгому темно-сірому костюмі він здався мені тепер набагато старшим, ніж там, на пляжі.

Помітивши мій здивований погляд, він стримано всміхнувся і доповів Олені Миколаївні, не чекаючи запитання:

— Внизу все гаразд. Я щойно перевірив. Можна починати.

Він рухався і розмовляв неквапливо, мов розраховував кожен свій жест і кожне слово, і тому здався мені дещо підкресленим.

Атомний заряд ще не встановили в підземній камері. Його опустять туди тільки завтра, перед початком досліду. Завдання ж репетиції полягало в тому, щоб востаннє перевірити прилади.

Репетиція тривала кілька годин. Я потай захоплювався Оленою Миколаївною: старанно, крок по кроку, перевіряла вона складну автоматику, нехтуючи часом, не дозволяючи нікому відволікати увагу. Її хвилина варта була десятьох: так напружено і зібрано вона працювала. Врешті репетиція скінчилася.

Все, — рішуче сказала Олена Миколаївна. — Апаратура цілком готова. До завтрашнього ранку всі вільні. Збір о восьмій сорок п’ять. Початок експерименту о дев’ятій.

Ми повернулись до міста вже о другій дня. Олена Миколаївна зайшла на кілька хвилин до інституту, і потім ми разом пообідали.

— Тепер ви вже остаточно звільнилися? — спитав я.

— Так, мій робочий день скінчився. І ваш також.

— Хіба я працював?

— А хіба ні? Так от поступово і ввійдете в курс справи.

Мій робочий день! Було так приємно почути ці слова. Весь цей ранок я відчував у собі радісне хвилювання: наче я знову повертався до лав після