Читати книгу - "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"

Нічого нового Назаров не сказав — приблизно те саме він розповідав і на перших допитах. Але слідчий Вигула не повірив йому. Світлана Мелещук в очах Вигули була жертвою злочину, і нічого більше він не хотів знати. А потім були й докази вини Назарова — висновки експертів, показання свідків. Почалось умовляння «сказати всю правду», «признатись у всьому»… І Назаров признався. Так, це він убив Світлану Мелещук — здушив горло, вивернув руку, кинув у воду. А що викликало такі дії, яка мета була у нього, якими мотивами він керувався — це визначив і сформулював сам слідчий. Назаров не перечив. Для нього це вже не мало істотного значення. Головне — він убив Світлану. Як і чому це сталося — не пам'ятав, але ж сталося, тут немає сумніву. І те, що справу передали іншому слідчому, й нові допити, експертизи — все це видавалося йому пустою формальністю.

Так міркувала Галина Юрко, слухаючи Назарова тут, на березі Лісового озера, де два місяці тому сталася ще не зовсім зрозуміла їй трагедія. І ще подумала вона, що найдужчий емоційний розряд, який ввібрав у себе всі попередні сутички, вибухнув у найостаннішу мить. І їй захотілося, страшенно захотілося, щоб Назаров згадав усе, геть усе, що було в ту останню мить.

Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко теж хотіли зрозуміти, як усе тоді сталося. Назаров підвів їх до того місця, де внизу лежали залізобетонні плити, на якусь мить замовк, а потім, переборовши себе, ступив до обривистого берега.

— Коли вона вирвалась і побігла вбік, я не гнався за нею, став отут, бо стрибнути у воду вона могла тільки звідси, — насилу вимовляючи слова, розповідав він далі.

— Чому ви вважаєте, що вона могла стрибнути в воду тільки з цього місця? — спитав Онопрієнко. — А звідки, до речі, вона стрибала тоді, коли її мало не затягнуло в ковбаню?

Назаров пройшов берегом метрів п'ятдесят, показав місце.

— Вдруге вона звідси не стрибала б. До того ж я бачив, куди вона біжить. — Він повернувся до плит, знову зупинився над крутим берегом. — Я стояв отут. А вона зупинилася там, де зараз стоїть капітан. Нічого не казала, тільки дивилась на мене. А потім…

Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.

Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.

Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:

— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!

— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.

Підполковник сердито зиркнув на нього.

— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.

— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.

— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.

— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.

— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.

Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:

— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.

Галина зблідла і вперто стисла губи.

— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.

— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.

— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.

Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.

І він озвався вже іншим тоном:

— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?

— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…

— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?

— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.

— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?

— Певна, товаришу підполковник!..

Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на