Читати книгу - "Дорога, Василь Стефаник"

- Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

- То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

- Вже йдуть.

- Славайсу.

- Навіки слава.

- У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

- Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

- Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

- Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

- Та то оце він на землі?

- Він.

- Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

- Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

- Та чому не берете і єго за стіл?

- Каже, що не може встати.

- То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

- То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

- Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

- Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

- Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Ма­ксим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожу­сі.

- Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

- Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

- Я не вступлюси з хати!

- То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.

- Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

- Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров'є, чоловіче, я до тебе нап'юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

- Не хочу.

- Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

- Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі ві­щу­вали йому згубу.

- То давай, най п'ю, але п'єть порцій нараз.

- Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

- Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

- Я зі світа.

- А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б'єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба тве­рдо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана рі­хтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре ві­дразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, ко­рчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже...

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

- Ну, до якої віри пристаєш?

- То, ґаздо, таке, що як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

- Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

- А заки вб'єте, то дайте ще горівки, най нап'юси, аби-м не знав, коли і як.

- Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п'ять келишків.

- Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

- Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не ко­нтетні, ти по п'єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

- Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо, закусю­ймо...

- Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку,- сказав злодій до Максима.

- Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

- Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!

- А що ж?

- Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом...

- Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...

- Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.

- Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

- Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

- Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...

Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

- Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що