Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Серце в грудях б’є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!
1902
ХРЕЩЕНСЬКА НІЧ
(Посвята дорогій Люді)
По синим волнам океана... 17
У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;
Кінь рине насупроти виру...
Скалки аж довкола летять:
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять.
За ним бунчуки й хоруговки
Аж мають у синявій млі,
І стеляться синім туманом
По мерзлій, німотній землі.
Де б’ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна,-
Стоїть серед «пекла» там скеля,
Під нею печера сумна.
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод кістяком…
Нема йому місця в родині:
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лихий ворог до краю,
По полю кістки розметав.
Але ж їх до батька Славути
Скотили струмки весняні...
А той свого сина останки
Сховав у печері-труні.
Там хрест... то не хрест - удовиця
Кремніє від туги не вік,
І в ніч під водохреща ронить
Криваву сльозину щорік.
І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним огнем,
Прониже мерця потайного -
Підводиться гетьман живцем…
Здіймається маревом білим
На білім огнистім коні
І вихорем лине в клейнодах
По рідній своїй стороні…
Зорить і не може пізнати:
Де мрілись простори степів,
Тепер простяглись залізниці
Й повстали будови дворців;
Вбача він обдерті хатини,
Дівчат по сахарнях вбача -
І вітром спішиться у Канів,
На раду військову влуча.
Горить його серце нудьгою,
А очі палають стидом,
Що крів’ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.
І от він стає на майдані,
Здійма дорогого шлика,-
І кличе козачество славне,
Усе Запоріжжя склика:
Зове Богуна, 18 Кривоноса, 19
Зове і надію одну -
Свого безталанного сина, 20
Що рано поліг у труну…
До всіх він тепер присягає
І руки до бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині.
І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
Але того клику не чують
Колишні чубаті брати:
Одні полягли на могилах,
Других повкладали кати,
А треті сього відцурались,
Чим перше святили слова,
А гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива:
«Вставайте, сини мої, квіти!
Не гніть перед катом спини,
Клянусь, розіб’ю ваші пута,
Свої поквітую вини».
Але перемучені діти
У лаву не сходяться тут...
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут…
Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання.
І там у печері глибокій
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у бога
Та тяжко гіркими рида.
І б’є себе з розпачу в груди,
Кляне свій безщасний талан,-
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман.
1902
НА РІДНІМ ПОПЕЛИЩІ
Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки...
Мій боженьку, як діялось давно,
Коли тут був, щасливий до безмір’я,
Коли життя всміхалось чарівно,
А в серці ще не кублилось зневір’я,
Коли стинавсь я з кривдою в бою
І ворогів топтав не раз під ноги...
Тепер же я на цвинтарі стою,
Підбитий вкрай від трудної дороги...
Ось церківця... Вона була колись
Біленькою, високою, стрункою;
А ниньки дах замшився, покрививсь,
І, мов стара бабусенька з клюкою,
Будова вся пригнулась до землі;
З п’яти хрестів, що сяли на чолі,
Тепер один похилений, іржавий,-
Мов час поклав на йому слід кривавий...
Дзвіниця... ні, друга́: ця на стовпах,
А та була з кружганками, висока:
Звідтіль не раз топив я своє око
По темрявих, замислених лугах,
Де на́двечір Сула мигтіла злотом,
Ховаючись під ярі береги...
А в другий бік, поза сільським болотом,
Оксамитом хвиліли сікняги,
Мов обрус той на низині барвистій:
За ним тяглись плахти картатих нив,
А далі ліс стягою бовванів
І гинув десь у далині імлистій...
Тепер лісів не видно вже стяги,
Картки нивок мізерніші, дрібніші,
Сула всиха, порідшали луги,
Йно скупчились рядки могил тісніше...
Колишнєє, забуте почуття
Цілком мене зненацька огортає,
І що з віків немає вороття -
Із мрійної безодні виринає...
Ген, де оті запали могилки,
Я бавився з сільською дітворою:
Ховалися, гулялись, а весною
По бурчаках ми ставили млинки...
За цвинтарем, проміж зелених стін
Розлогих лип, вела у двір дорога;
Крізь тінь густу здаля світився він,
Аж усміхавсь... Але ж то що? На бога!
Немає лип... Одна верба стара!
Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині?
Я кинувся - не пізнаю двора:
Все в валяві - руїна та руїна!
З будинку ген лиш пе́чища ребро,
А де була теплиця - купа гною...
Хтось закупив батьків моїх добро
Та й винищив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, Старицький М. П.», після закриття браузера.