Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

Нехотя вий­шла до йо­го Ма­ри­на.

- Чого тобі тре­ба, діду?

- Не пізнаєш ме­не? - міря­ючи очи­ма, спи­тав­ся Улас.

- Господь те­бе знає, хто ти. Ба­га­то вас швен­дяє те­пер! - не­лас­ко­во од­ка­за­ла Ма­ри­на.

- Може, й ба­га­то; чув я - го­ло­дом гос­подь ка­рає… А, пев­но, в те­бе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш йо­го?..

- То ти бу­деш дід Улас? Пам'ятаю,- як же не пам'ята­ти? Ко­лись мені у ве­ликій при­годі став… Чо­го ж тобі, діду, тре­ба?

- Чого тре­ба, пи­таєш? Те­бе ба­чи­ти… на те­бе по­ди­ви­тись. Бач, ти те­пер не та ста­ла, що бу­ла ко­лись.

Пам'ятаєш, як дід Улас пе­ре­хо­ву­вав те­бе від ли­ха?

- То дав­но бу­ло!- якось вир­ва­лось у Ма­ри­ни.

- Давно, ка­жеш? А те­пер? - спи­тав дід Улас, пильно див­ля­чись на Ма­ри­ну.

- Що ж тобі те­пер тре­ба від ме­не? Мо­же, їсти хо­чеш, то йди до ха­ти - на­го­дую.

Дід увесь зат­ру­сив­ся, го­ло­ва й бо­ро­да хо­до­ром за­хо­ди­ли, а очі з-під нас­тов­бур­че­них брів, як вугілля за­па­ла­ли.

- Марино, Ма­ри­но!- за­мо­вив він ста­ре­чим ох­рип­лим го­ло­сом.- Не їсти я прий­шов у те­бе про­ха­ти… І без те­бе на­го­ду­ва­ло ме­не ли­хо так, що вже їсти не хо­чу… Я прий­шов довіда­ти­ся, чи прав­да все те, про що лю­ди ка­жуть?

- Що ж во­ни про ме­не ка­жуть?- гра­ючи очи­ма, спи­та­ла Ма­ри­на.

- Недобре ка­жуть. Ма­ри­но!.. Як те­бе ко­лись ли­хо спітка­ло, во­ни те­бе при­бе­рег­ли й не да­ли ли­хові те­бе посісти, а як їх прик­ру­ти­ло го­лод­не ли­хо, то що ти з ни­ми вчи­ни­ла? Яко­го хліба даєш їм, у по­зи­ку? Ось на, по­ди­вись! - і він ви­тяг з-за па­зу­хи той шма­ток хліба, що схо­вав учо­ра.

- Коли їм не згод­но бра­ти тро­хи прис­ма­же­но­го, то хто ж їх до то­го си­лує?- бай­ду­же спи­та­ла Ма­ри­на.

- Голод, Ма­ри­но, го­лод! - глу­хо бу­бо­нить дід Улас.

- А ме­не хто чим го­ду­вав, як з го­ло­ду пух­ла? їм те­пер ва­дить тро­хи прис­ма­же­на паш­ня, а то­го, не бійсь, не хо­тять зна­ти, що як­би не я, то й та­кої б не бу­ло. Годі про дур­не, діду, базіка­ти, да­рем­но ча­су га­яти!- од­ка­за­ла, по­вер­та­ючись, Ма­ри­на.

- Дурне, ка­жеш?- спи­тав­ся дід.- А щоб же ти бу­ла дав­но здуріла, кля­та!- гуп­нув­ши в зем­лю ґирлиґою, скрик­нув дід.

Марина, мов її що шпи­го­ну­ло, вип­рос­та­ла­ся й гор­до по­зир­ну­ла на діда.

- Чи в те­бе, діду, усі до­ма?- пок­ру­тив­ши в се­бе пальцем над ло­бом, прикро спи­та­ла йо­го.- Чо­го ти прий­шов до ме­не? Ла­яти­ся? То йди собі заз­да­легідь бо, тілько пам'ята­ючи давнє, я не ве­лю тобі в три шиї да­ти!..

Дід Улас увесь затіпав­ся, хотів плю­ну­ти Ма­рині в вічі та від не­мочі тілько на зем­лю плю­нув, ки­нув геть від се­бе шма­ток хліба, що по­ка­зу­вав Ма­рині, і по­вер­нув з дво­ру.

Він пішов знов до зборні та як ліг відпо­чи­ти, то вже більше й не підво­див­ся. Сто­рож роз­ка­зу­вав, що всю ніченьку він бу­бонів із со­бою. Все кли­кав Ма­ри­ну, то ко­рив її, то вго­во­рю­вав по­ка­яти­ся.

- Марино, Ма­ри­но, - гу­кав він, витріщив­шись у сво­лок очи­ма,- ка­жеш, що пам'ятаєш давнє ли­хо?.. Прав­да, що й то ли­хо бу­ло,- тяж­ке ли­хо, що нас до землі гну­ло, над на­ми зну­ща­ло­ся, за лю­дей нас не лічи­ло. А про­те те давнє ли­хо не різни­ло лю­дей, не роз­во­ди­ло їх у різні сто­ро­ни, не при­му­шу­ва­ло за­бу­ва­ти своїх, нав­ча­ло дер­жа­ти­ся ку­пи. А те­пер яке ли­хо нас­та­ло?.. Ох! Сього­час­не ли­хо - то справжнє ли­хо!- ме­та­ючись на всі бо­ки, ви­гу­ку­вав дід Улас.

На ра­нок він за­тих, а об обідній го­дині й на той світ пе­рес­та­вив­ся. Як об­ми­ва­ли тіло, то знай­шли в діда на шиї га­ма­нець, а в га­манці дві сотні гро­шей та якусь бо­ма­гу.

Паламар, чи­та­ючи по скла­дах ту бо­ма­гу, повідав од­ра­дя­нам, що дід Улас од­пи­сує Ма­рині свій го­род і дві сотні гро­шей, аби тілько во­на при­бе­рег­ла йо­го на старість та по­хо­ва­ла.

- А те­пер же як бу­ти? - спи­тав­ся хтось, як па­ла­мар скінчив чи­та­ти бо­ма­гу. Упе­ред вис­ту­пив сам ста­рос­та.

- Ке сю­ди бо­ма­гу!- ска­зав він па­ла­ма­реві, взяв у ру­ки, підійшов до печі, що то­пи­ла­ся на той час, і ки­нув бо­ма­гу в огонь. Во­на зра­зу спа­лах­ну­ла й не­за­ба­ром пок­ри­ла­ся білим по­пе­лом.

- Отак бу­ти! - ска­зав ста­рос­та. - Діда Ула­са як слід по­хо­ваємо, що від йо­го гро­шей зос­та­неться - на церк­ву да­мо, щоб по­ми­на­ли йо­го пра­вед­ну ду­шу, а го­род - в об­чеське піде.

(1897)