Читати книгу - "Дурниця, Мирний"

- Де ж ви, - питаю його, - заховали?

- Про те я знаю... А що?

- Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! - кажу йому. - Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

- Згода, - одказує Пищимуха. - Піду ж його одшукувати.

- Ідіть, - кажу, - а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

- Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, - каже, - твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз - вас жалко, а вдруге - і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

- А ти, дурню, й повірив? - перебила його Параска. - Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

- Простіть, пане! - почав перепрохувати Омелько. - Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

- Спасибі тобі, Омельку, - почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха - засмучений та збаламучений.

- Немає там, - розводячи руками, злякано вимовля мені.

- Де ж ви заховали? - питаю його.

- Та встромив у стріху в повітці, - одказав він. - А тепер обшарив усю стріху, - немає!

- Чого ви у стрісі шукали? - спитав його Омелько. - Може книжечки якої?

- А що? - боязко попитався Пищимуха.

- Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! - випалив Омелько. - «Отой, - каже, - гість чогось за повітку ходив. Треба, - каже, - піти довідатись, чи не переховував чого?».

- Ну? - ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.

- Як звернувся стражник, - повідав далі Омелько, - то й каже: «Думав, - каже, - бонба або рушниця, а воно - книжечка якась. Треба, - каже, - подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, - каже, - як слід, а виходить - якісь теревені по-мужичому».

- Та й де ж він дів ту книжечку? - попитався уже я.

- Де ж він дів? Даваймо, - каже, - порвемо на цигарки!

- Що ж, і порвали? - злякано скрикнув Пищимуха.

- До канцура рознесли! - спокійно одказав Омелько. - Тому - листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.

І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.

Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій - до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!

- Чи ти, - кажу Омелькові, - знаєш, що се таке? Хто се писав?

А почім же я знаю? - одказує Омелько.

- Се, - кажу йому, вказуючи на Пищимуху, - он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? - докірливо вичитую Омелькові.

- Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! - скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...

Омелько здвигнув плечима і промовив:

- Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: «Я думав, - каже, - що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно - дурниця!..». Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! - додав нам Омелько.

Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.