Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

- А по­ки ос­мотр проізве­дем, - ска­зав слідо­ва­тель. І всі, зняв­шись, пішли до кон­то­ра. Вони спер­шу обійшли кру­гом, об­ди­ви­ли­ся око­ло. Зос­та­но­ви­лись ко­ло вікна, щу­па­ли йо­го по­биті шиб­ки, хи­та­ли роз­ла­ма­ну ра­му, тол­ку­ва­ли­ся - ку­ди б йо­го злодієві тіка­ти, ог­ля­да­ли слід, кот­рий не­да­ле­ко кінчав­ся в сад­ку. Потім пішли у се­ре­ди­ну. Дур­но­вер­хий Хо­ма щось їм кри­чав, роз­ка­зу­вав. Сльози чу­ли­ся у йо­го го­лосі. Не довідав­шись нічо­го від Хом­ки, клик­ну­ли Йо­си­пен­ка. Той звер­тав усе на бунтівли­ве кріпацт­во, ра­яв зра­зу усіх пе­рет­ру­си­ти.

Потім зібра­ли двірню.

- Хто і ко­го пер­шо­го ба­чив ко­ло кон­то­ри?

- Йосипенка! - крик­ну­ло декілька го­лосів. Йо­си­пен­ко пе­ремінив­ся в лиці і повів дов­гу річ про те, як йо­му не спа­ло­ся та як він з жінкою тол­ку­вав­ся, що - ко­ли б усе бу­ло бла­го­по­луч­но. Як ран­ком, про­ки­нув­шись, пішов довіда­тись по ха­зяй­ст­ву і, по­ба­чив­ши роз­би­те вікно, на­ро­бив ре­пе­ту.

Кликнули слу­гу Йо­си­пен­ко­ву, за­жовк­лу, за­хар­чо­ва­ну дівчи­ну.

- Ти не чу­ла нічо­го? - спи­тав її стряп­чий.

- Коли?

- Уночі. Не чу­ла сту­ку-грю­ку яко­го?

- Ні, не чу­ла.

- Спала?

- Я сла­ла­ся у кухні. Тілько вхо­дять ха­зяй­ка та й на­пус­ти­лись на ме­не: чо­го так ра­но сте­лю­ся! Чо­му за ро­бо­ту не бе­реш­ся?- А я і ка­жу:- Лю­дям свя­то, а нам ро­бо­та.- Ха­зяй­ка роз­сер­ди­лись, ви­ла­яли ме­не і виг­на­ли з ха­ти.

- Де ж ти бу­ла?

- Я пішла до тітки ко­ва­ли­хи.

- Угу…- про­гув якось чуд­но собі під ніс стряп­чий і прик­ро гля­нув у вічі Йо­си­пен­кові.

- Я її прог­на­ла… Я її прог­на­ла, бо во­на ле­да­що, во­на ся­ка, во­на та­ка, - за­по­ро­ши­ла Йо­си­пен­чи­ха.

Слідователь мах­нув на неї ру­кою і во­на за­мов­ча­ла.

- Остається зро­би­ти обиск, - ти­хо ска­зав стряп­чий.

- Робіть, - од­ка­зав па­нич і пішов до бу­дин­ку. Панн пішли по ха­тах. Тро­хи не до обіда хо­ди­ли, шу­ка­ли, пи­та­ли, роз­пи­ту­ва­ли - нігде нічо­го. У кухні в Ориш­ки зас­та­ли за пла­чем Мот­рю.

- Ти чо­го пла­чеш? Та мов­ча­ла-пла­ка­ла.

- Чого пла­чеш?

- Та во­на з гор­ниць, - од­ка­за­ла Ориш­ка.-Пла­че, - що те­пер їй у світі ро­би­ти… Пан умер, во­ля вий­шла.

- Нічого, най­де мо­лод­шо­го, - ска­зав стряп­чий.

- А гар­на, вра­жа, - до­дав слідо­ва­тель.

- Как твое имя? - до­пи­ту­вав­ся офіцер, бряз­нув­ши шаб­лею.

Василь сто­яв у сінях і увесь тремтів. Він слу­хав їх жартівливі речі і, як гли­бо­ка об­ра­за, урізу­ва­лись во­ни у йо­го сер­це. Щоб здер­жу­ва­ти се­бе, він ку­сав свої гу­би тро­хи не до крові. Та як не дер­жав­ся, та­ки не ви­дер­жав. Йо­му по­чув­ся на­че крик Мотрі, і в од­ну мить він ус­ко­чив у ха­ту.

Пани сто­яли кру­гом Мотрі, і той те, той дру­ге До­пи­ту­ва­лись, жар­ту­ва­ли.

- Ти чо­го? - спи­тав­ся стряп­чий, ко­ли Ва­силь сміло ур­вав­ся у ха­ту.

- Я тут жи­ву…- здер­жу­ючи сам се­бе, од­ка­зав Ва­силь…- Во­на моя ро­дич­ка.

- Близька? - спитався, усміха­ючись, слідо­ва­тель.

- Про те мені зна­ти, - по­ну­ро од­мо­вив Ва­силь, блик­нув­ши гост­ри­ми очи­ма.

Пани ще тро­хи пос­то­яли, по­жар­ту­ва­ли і пішли. Ва­силь сер­ди­то плю­нув услід їм.

- Годі ж уже, годі, пе­рес­тань! он же, бач, і він, - умов­ля­ла Ориш­ка. Мотря, кот­ра не змог­ла ніяк сліз здер­жа­ти, не змог­ла сло­ва ска­за­ти.

Василь, прий­шов­ши в се­бе, по­чав собі умов­ля­ти і на­си­лу уга­му­ва­ли її.

- Я са­ма не знаю, що зо мною, - усміха­ючись крізь сльози, хва­ли­лась ве­се­ленька Мот­ря, - і хо­чу здер­жа­тись, та не змо­жу.

Стук у вікно зно­ву зля­кав її. Во­на аж скрик­ну­ла.

- Хто там? - спи­та­ла Ориш­ка.

- Ідіть до гор­ниць. Па­нич усіх скли­кає, щось бу­де ка­за­ти, - гук­нув двор­ник Сви­рид і мерщій побіг далі.

- Якого там гас­пи­да ще? - сер­ди­то спи­тав­ся Ва­силь і вий­шов з ха­ти.

- Та всім іти? - навз­догінці крик­ну­ла до Сви­ри­да Ориш­ка.

- Усім… усім.

Коло рун­ду­ка пансько­го бу­дин­ку сто­яли па­ни і щось шеп­та­лись між со­бою. Не­да­ле­ко від їх куп­кою зібра­лись дво­рові, мов­чазні, мов німі. З го­ди­ни на го­ди­ну куп­ка усе рос­ла, більша­ла, все по од­но­му та по од­но­му при­бу­ва­ло до неї. Ось по­чув­ся з-за го­ри щось за го­лос, стук-гук. Дво­рові озир­ну­лись. То йшли мос­калі, а за ни­ми су­ну­ли зад­во­рові. Упе­ред ішли старі, пох­ню­пив­шись, за­раз за ни­ми чо­ловіки, мо­лоді па­руб­ки, го­мо­ня­чи і жар­ту­ючи між со­бою. З бо­ку їх тяг­ли­ся жінки з дітво­рою, - од­ну нес­ли на ру­ках, дру­гу ве­ли за ру­ки.

- Становіться всі вряд! Ближ­че од­но до од­но­го, - гук­нув на їх справ­ник. На мос­калів мах­нув ру­кою офіцер і ті зра­зу по­да­лись на­зад, ста­ли в сто­роні.

- Чи всі тут? - зно­ву гук­нув справ­ник, ко­ли сяк-так розмісти­ли­ся лю­ди.

- Усі, - хтось обізвавсь.

- Чого ви бун­туєте? - гук­нув він грізно. Пе­ред­ня ла­ва схи­ли­ла, кла­ня­ючись, го­ло­ви і глу­хо про­гу­ла:

- Ми не бун­туємо.

- Мовчать! - крик­нув на все гор­ло справ­ник. - Ба­чи­те ото, - і він вка­зав на мос­калів.- Мах­ну ру­кою - ні один з місця не вста­не!

Усі мов поніміли.

- Слушать!

І справ­ник вий­няв папір з ки­шені і по­чав чи­та­ти. То бу­ла во­ля че­рез два ро­ки, дво­ро­вим - на всі чоти­ри сто­ро­ни, зад­во­ро­вим з зем­лею.

- Хоч на об­рок, хоч на ви­куп іди, - до­дав па­нич і повів ши­ро­ку річ, що для кріпаків кра­ще. Жал­ку­вав, що дво­рові без землі од­хо­дять, обіцяв по­со­би­ти го­рю, не за­бу­ти щи­ро­го за йо­го вірну служ­бу.

Усі мовч­ки слу­ха­ли, один Йоси­пен­ко, сто­ячи упе­ред, раз по раз кла­няв­ся.

- Чули? - гук­нув справ­ник.

- Чули.

- Ідіть же, робіть, як і ро­би­ли, служіть, як і слу­жи­ли. Та не бун­ту­вать мені, а то всіх у тюр­му зап­ру.

Кріпаки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Спер­шу не­хо­тя, один по од­но­му од­хо­ди­ли, пох­ню­пив­шись, далі чо­ловіка по три-чо­ти­ри. По­чу­лась ти­ха роз­мо­ва:- Як се так з зем­лею? Це зна­чить - зем­лю дай - та й си­ди на тій землі і зно­ву ро­би на па­на. Щось во­но та не то. Хіба се во­ля, що во­но за во­ля? Он дво­ро­вим - во­ля, а нам це каз­на-що. Ду­рять, ду­рять…

Пани сто­яли, по­ки розійшлись кріпа­ки; во­ни щось шеп­та­лись.

- Одначе, тре­ба ж щось ро­бить! - ска­зав стряпчий слідо­ва­те­леві.

- Та що ж? Сто­ро­жа по­са­дить на ка­зенні хліба, мо­же, він там прий­де у се­бе. Вид­но, на­пуск на­пус­тив на се­бе.

- Привести сто­ро­жа! - гук­нув справ­ник. Че­рез кілька ча­су кри­во­го Хом­ку ве­ли до панів. Він аж зблід, тіпав­ся, ще дуж­че шкан­ди­ляв.

Офіцер гук­нув на фельдфе­бе­ля. Той вис­лав па­ру мос­калів і, став­ши один впе­ред, дру­гий по­зад - по­ве­ли во­ни Хом­ку шля­хом на місто. Ніхто то­го не примічав, ніхто не ба­чив, як Хом­ка, вий­шов­ши на го­ру і гля­нув­ши на Горішок-став, за­ма­хав ру­ка­ми, зап­ла­кав.

- Ну-ну, іди, - ска­зав йо­му один мос­каль. І Хом­ка пішов, ри­да­ючи. Йо­го глу­хий плач чу­ли одні тілько німі скелі та хо­ва­ли гли­бокі яри гір. Уве­чері ку­хар­ка