Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Ма Ґріссон тим часом пройшла коридором до вітальні, відчинила двері й увійшла. То була невеличка кімнатка із забитим дошками вікном. Меблів негусто: стілець, столик, ліжко і дзеркало на стіні, а ще брудний зачовганий килим на підлозі.

Ма зачинила за собою двері й поглянула на міс Блендіш, котра сиділа на ліжку, злякано дивлячись на жінку. Піжамою дівчині слугувала комбінація. Ма сіла на ліжко біля дівчини — і пружини жалібно скрипнули під вагою її огрядного тіла.

— Я маю тобі щось сказати, — почала Ма. — Тебе колись били такою штукою? — і вона показала дівчині гумовий шланг.

Міс Блендіш заперечно хитнула головою. Вона ще повністю не прокинулася, і цей візит видався їй продовженням жахного сну.

— Це боляче, — мовила стара і вдарила міс Блендіш по коліну. Хоча ковдра і прийняла на себе частину удару, дівчину наче обпекло. Міс Блендіш застигла, а сонний вираз миттю зник з її очей. Дівчина зціпила кулаки, її очі розгнівано зблиснули.

— Більше не смійте до мене торкатися! — сказала вона, задихаючись.

Ма Ґріссон вишкірилася. Крупні білі зуби надали їй хижого виразу і дивним чином зробили схожою на сина.

— А то що ти зробиш?

Ма, схопивши своєю дужою рукою тендітні зап’ястя міс Блендіш, сиділа й усміхалася, дивлячись, як дівчина намагається вивільнитися.

— Не грайся зі мною, — сказала Ма. — Може, я й стара, але сильніша за тебе. Хочу вибити з твоєї голови трохи дуру, а тоді й поговоримо.

Внизу Док, сидячи на сходах, побачив, як Воппі виходить зі свого «б’юіка» і йде до нього.

— Едді ще не повернувся? — поцікавився Воппі.

— Ні, а що сталося?

Воппі проскочив мимо і зайшов у вітальню. Док поплентався за ним. Прихопивши на ходу пляшку, Воппі підніс її на світло, а тоді з огидою швиргонув у куток.

— Невже у цьому домі нема чого випити?

Док підійшов до бару і витяг звідти непочату пляшку.

— Що сталося з Едді? — спитав він, наливши нерозбавленого віскі у дві склянки.

— Не знаю, — озвався Воппі, залпом хильнувши зі склянки. — Ми поїхали в готель, Флінн та Едді зайшли всередину, а я залишився у машині. Я роз’їжджав поблизу, поки не зауважив двох копів. Тоді рушив з місця, об’їхав квартал і повернувся. Згодом почув стрілянину. Почали прибувати копи, тож я звідти й ушився.

— Схоже, що Едді потрапив у халепу.

Воппі знизав плечима і спорожнив склянку.

— Чого мені переживати, нехай сам про себе подбає, — і Воппі замовк, схиливши голову набік. — А це ще що таке?

Док, зціпенівши, глянув на стелю.

— Ніби дівчина кричить.

— Піду гляну нагору, — сказав Воппі, втупившись У Двері.

— Краще не ходи, — озвався Док. — Там Ма.

Якусь мить вони прислухалися до пронизливого крику, потім Воппі, поморщившись, підійшов до радіо й увімкнув його. Звуки джазу заглушили крики згори.

— Щось я стаю м’якосердий, — сказав Воппі, витираючи обличчя носовичком, — але бувають хвилини, коли ця сука діє мені на нерви.

Док осушив свою склянку, потім наповнив її знову.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, — сказав він, сідаючи.

А нагорі Ма, важко дихаючи, знову гепнулася на ліжко. Вона бачила, як міс Блендіш скорчилася, як сльози струменіли з очей дівчини, а руки вчепилися у простирадло.

— Тепер, гадаю, ми можемо поговорити, — сказала Ма.

І вона почала говорити. Те, що вона повідала, змусило дівчину забути про біль. Вона витріщилася на стару, не вірячи своїм вухам.

— Ні! — скрикнула дівчина, хапнувши ротом повітря.

А Ма продовжувала говорити.

Міс Блендіш сіла, обіпершись об спинку ліжка, і знову сказала:

— Ні!

— Тобі цього не уникнути, мала ти дурепо! — гаркнула Ма, якій вже терпець урвався. — Ти зробиш те, що я кажу! Якщо ж ні, то я влуплю тебе ще раз!

— Ні!.. Ні!.. Ні!

Ма звелася на ноги і потягнулася за шлангом, та раптом передумала.

— Справді, так я можу зіпсувати твою чудову білу шкіру, — сказала стара, — а це недобре. Є й інші способи. Прикличу до тебе Дока. Мені слід було відразу про це подумати. Так, Док знає, як тебе приборкати.

І вона вийшла з кімнати, а міс Блендіш вткнула голову у подушки та гірко заплакала.

5

Едді витріщився на тіло Хейні, відчуваючи, як піт спікає його обличчям. Якби зараз сюди ввійшли копи, то у нього було б до біса проблем, подумав Едді. Він швидко оглянув кімнату. Слідів боротьби не видно. Виглядало на те, що хтось просто постукав у двері, Хейні відчинив, і тут його й прикінчили. Судячи з маленької дірки у голові Хейні, його вбили з пістолета 25-го калібру — суто жіночої зброї.

Він торкнувся руки Хейні — вона була ще теплою. Отже, його вбили не більш як півгодини тому.

Едді визирнув у коридор: Флінн усе ще пильнував сходи. Тоді Едді вийшов із номера і, добре подумавши, ретельно витер дверну ручку носовичком. Потім підійшов до дверей 243-го номера і натиснув на клямку. Двері були зачинені, тому він постукав. Флінн через увесь коридор спостерігав за ним. Едді постукав знову. Жодної відповіді. Тоді він приклав вухо до дверей і почув, як відчиняють вікно.

— Агов, ви там! — неголосно покликав Едді. — Нужбо, відчиніть!

Тишу ночі прорізав несамовитий жіночий крик. Схоже, що жінка з 243-го номера висунулася з вікна і тепер щосили волала.

Едді відскочив від дверей.

— Тікаймо! — закричав Флінн. — Забираймося звідси!

Едді підбіг до нього, і вони помчали сходами вниз.

— Зачекай-но! — раптом прошипів Флінн, схопивши Едді за руку. Він глянув униз, Едді зиркнув також — поверх плеча Флінна. Двоє копів із пістолетами в руках стояли у вестибюлі. Зненацька ті рушили у бік сходів і почали підійматися.

Едді з Флінном крутнулися і побігли на третій поверх. Вони чули, як кричать люди і брязкають двері.

— На дах! — задихаючись, крикнув Едді.

Вони побігли, чуючи за спинами тупіт ніг копів. Коли пробігали довгим коридором, найближчі до них двері зненацька відчинилися, і переляканий чоловік висунув голову з номера. Флінн на ходу вдарив його пістолетом — чоловік упав, а з кімнати почулися жіночі крики.

У кінці коридору виявилися двері,