Читати книгу - "Утриманка для мільярдера, Джулія Ромуш"

Я не вірю, що він це сказав. Очі розкрилися настільки, що здається, я не зможу навіть моргнути. Я дивлюся на чоловіка, намагаюся знайти хоч маленький натяк на те, що він просто захотів мене в такий спосіб осадити. Я не так почала розмову. Не варто було говорити, що маю умову. Треба було просити, а не ставити перед фактом.

Я не витримую першою і відводжу погляд, не витримую цього погляду та його натиску. Здаюсь.

Річард посміхається й опустивши погляд вниз продовжує їсти, їжа його цікавить більше, ніж я. Чоловік впевнений, що наша розмова закінчена і зараз я мовчки приступлю до їжі.

Він озвучив свої умови, і тільки на них ладен залишити мене тут. І мене вони влаштовують практично... за винятком того, що я не хочу, щоб з моїм братом щось трапилося. Під “щось” я маю на увазі смерть, але не хочу вимовляти це слово навіть у думках. Барнс добре мені дав зрозуміти, що з того місця, де брат зараз знаходиться, він зможе піти тільки вперед ногами.

Стискаю сильніше вилку в руках, приглушаю у собі бажання знову розпочати розмову. Я зараз на емоціях. Не можна нічого казати. Потрібно хоча б заспокоїтися. Прикушую кінчик язика і починаю думати про те, з чого я могла б знову почати розмову. Переводжу погляд на стіл, дивлюся у свою тарілку і розумію, що мені шмат у горло не полізе, при тому, що я не їла вже понад добу.

Я намагаюся взяти себе в руки. Очі вже починає щипати, і я моргаю, не допускаю того, щоб сльози почали блищати в очах. Злегка нахиляюся вперед, і знову дивлюся на чоловіка, Річард ніби відчуває на собі мій погляд і піднявши очі дивиться на мене. Злегка підіймає брови.

- Готова озвучити мені своє рішення? - Він посміхається, йому зовсім мене не шкода, ніякого співчуття чи розуміння. Ні, він укладає чергову угоду. Жодних емоцій.

- Я розумію, що не вправі просити тебе про це, але я не можу інакше... Я готова бути слухняною. Готова робити все, що хочеш. Я багато вмію робити. Я можу навіть прибирати в будинку або прати речі, можу... - мій голос тремтить, я відчуваю, що скоро просто не витримаю і розревуся.

- Для всього цього у будинку є прислуга.

- Я можу їм допомагати...

- Ти правда вирішила, що якщо відчистиш увесь мій будинок, то я погоджуся допомогти твоєму покручу? - Барнс підвищує голос, я навіть трохи подалася назад, бо вперше бачу його таким. Очі поблискують від злості, щелепи щільно стиснуті, а на скроні пульсує вена. Він у сказі, і, мені здається, якби стояла б зараз поряд з ним, він би стиснув моє горло пальцями, щоб змусити замовкнути.

- Він мій брат, я не можу не просити за нього. Я не прошу допомагати йому, ставити на ноги, якось поручатися за нього. Лише трохи допомогти...

- Та що ти кажеш, - усмішка на його обличчі лякає, але я не зупиняюся.

- Дати можливість втекти самому, створити таку ситуацію...

- Для того, щоб наступного ранку, а може й тієї самої ночі він уже стояв у мене в кабінеті й випрошував гроші? - Тон його голосу змушує здригнутися.

- Він поїде, я сама особисто йому про це скажу, скажу, що тут на нього чекає лише смерть, що ти більше не станеш йому допомагати. Я вмовлю його виїхати. В іншу країну. Він ніколи більше тут не з'явиться. Тільки дай йому шанс врятуватися. Я знаю, ти можеш. Ти можеш все... - Тараторю швидко. Здається, навіть не дихаю, поки все це вимовляю, боюся, що він мене переб'є. Закриє рота і назавжди закриє цю тему. Заборонить взагалі згадувати брата.

Молю, сльози котяться по щоках, а йому начхати. Більше не показує жодних емоцій. Навіть агресивність зникла в його погляді. Він цілком собою володіє. Річард просто дивиться на мене холодним поглядом. Примушує затремтіти.
Машинально обіймаю себе руками за плечі. Схлипую, але не відводжу від нього погляду.

Припустимо, на кілька секунд припустимо, що те, що Барнс сказав мені в кімнаті правда. Те, що брат мене підставив, знав, що прийдуть до мене і змусять відпрацьовувати. Так, це жахливо. Бридко. Гидко. Але я так не можу. Я зараз знаходжуся в людини, яка може допомогти йому не померти й не скористатися шансом допомогти братові я не можу. Ніколи не пробачу собі, що навіть не спробувала.

- Де твоя кімната ти знаєш, - він промовляє це рівним голосом. Так, наче ще хвилину тому не кричав на мене. Начебто між нами не було жодного діалогу. Він не дає мені відповіді. Він наказує мені забратися. І я закриваю рота. Миттєво. Я обіцяла бути слухняною. Значить, треба відповідати за свої слова. Мовчки підводжусь з-за столу і прямую до сходів.

Заспокоюю себе тим, що він не сказав мені "ні", значить, ще не все втрачено?