Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Наші дорогі товариші революціонери, Якове Олександровичу, і мене з великою охотою відправили б на той світ. Слідом за моїм братом… Ця їхня революція пролетаріату — ​ненажерливе чудовисько, яке заснуло колись у Франції, але прокинулося в Росії. І тепер щодня й щогодини хоче жерти. Уся ця наволоч: анархісти, есери, комуністи, всі ті, що оголосили себе вільними людьми, — насправді раби цього чудовиська. Щоб годувати його, вони й застосовують цю свою експропріацію[21] й терор, нічим при цьому не відрізняючись від звичайних грабіжників і вбивць. Інакше воно почне жерти їх самих… Через цих нелюдів кожного разу, повертаючись до Росії як титулована й багата особа, я ризикую своїм життям. 

— Однак, цар погодився на реформи, — ​зазначив Яків, — ​якщо вони будуть доведені до кінця, все зміниться. 

— Не будуть, — ​заперечив Орлов. — ​Для реформ потрібен надійний ґрунт, а Росія — ​це суцільне в’язке болото. На ньому прорости може тільки невігластво і насилля. От побачите, Думу, цей наш парламент[22], створений на взірець французького, невдовзі розженуть. Усе тому, що народ сам хоче, аби ним правили, як скотиною. 

— Бог з нею, з Росією, народом, Думою… — ​гірко зітхнув Яків, — ​я достатньо заплатив за свої вподобання. 

— Радий це чути, — ​похвалив граф. 

— Інокентію Михайловичу, Христа ради! Заберіть мене звідси, — ​гаряче сказав пацієнт, — ​у мене кепські передчуття. Нутром чую, якщо залишуся, то кінець мені. Або сьогодні, або завтра. Доберуться до мене! 

— Тихо, тихо, сердешний ви мій, — ​лагідно проказав граф, — ​заберу, я ж не назавжди вас тут заховав. Щойно знатиму, що назовні безпечно… 

— Заберіть мене звідси негайно! 

— Ви чудово знаєте, що просто зараз це неможливо. 

Пацієнт відвернувся й трохи помовчав. 

— А якщо я скажу вам… — ​продовжив він сухим, приглушеним голосом. — ​Якщо скажу, де моє золото… Адже вам це також цікаво. Правда ж, ваше благородіє? 

— Безумовно, — ​відповів Орлов, удруге озираючись на асистента Краута. Здавалося, він хотів переконатися, що той не підійшов до них ближче. 

— Тоді завтра, щойно опинюся у вашому автомобілі, — ​твердо проговорив Яків, — ​до того ж не пізніше ранку. У цей самий час, перед восьмою, до приходу доктора Ріцке. 

— Гаразд, я буду. 

Почувши остаточну відповідь, Яша звівся на ноги й подав знак асистенту Крауту, що розмову завершено. Потім, не прощаючись з графом, швидкою ходою рушив до клініки, де назустріч йому вийшли двоє санітарів. 

Орлов не збрехав. Наступного дня, о сьомій, його «Panhard»[23] зупинився в тому самому парку, де напередодні він пригощав горіхами білок. Вийшовши з авто, він цього разу подався не до хвіртки, а до головного входу. Усе було залагоджено: санітари мусили передати йому пацієнта щонайпізніше за чверть години. Тобто о сьомій п’ятнадцять Яків, тримаючи в руках валізу, мав би чекати його біля лікарняного турнікета. 

Так само, як і вчора, граф — ​для годиться — ​спочатку прогулявся алеєю, потім порозглядав псевдоантичні скульптури, що зображали Діану в оточенні вірних мисливських псів і Аполлона з арфою, якого обступили закохані в нього музи. Скульптури потроху зеленіли від часу, обростаючи мохом, і, без сумніву, потребували втручання реставраторів. 

Врешті граф відгорнув полу плаща і дістався до позолоченого годинника на делікатному, проте надійному ланцюжку. Орлов перевірив час. Лишалося ще п’ять хвилин, отже, слід було йти до лікарні. Сховавши годинника назад до кишені й застебнувши плаща, чоловік жваво закрокував алеєю, ритмічно вдаряючи по бруківці тонкою лакованою тростиною. 

Втім, опинившись за якийсь десяток метрів від клініки, граф зупинився й завмер від подиву. Замість Якова біля турнікета він побачив поліційного фельдфебеля. Схоже, тому було наказано охороняти вхід. Першою думкою Орлова було чимскоріше повернутися до свого автомобіля й вирушити звідси геть, але цікавість взяла гору. Закуривши цигарку, він повільною ходою підійшов до вартового, вдаючи з себе знудьгованого роззяву. Той зміряв його обережним поглядом. 

— Доброго ранку, — ​привітався граф. 

Постовий кивнув у відповідь. 

— Нудна робота, еге ж? — ​продовжив Орлов. 

— Чия? — ​не зрозумів той. 

— Ваша, звісно. Стояти тут і охороняти психів… — ​кажучи це, граф дістав з кишені портсигара і, відкривши його, простягнув поліціянтові. — ​Закурите? 

— Чом би й ні, — ​стенув плечима той і потягнувся за цигаркою. — ​О, єгипетські… 

— Аякже. Турецькі деруть горло, — ​мовив граф, підносячи йому запалений сірник. 

— А я смалю тільки наші, прусські, — ​відповів поліціянт, випускаючи перший струмінь диму. — ​О, справді добра річ, — ​похвалив він цигарку, розглядаючи її з усіх боків, наче та відрізнялася чимось від інших. 

— Візьміть собі ще, — ​запропонував Орлов, знову розкриваючи портсигар. 

— Ні, що ви, — ​почав відмовлятися постовий. 

— Беріть, беріть, — ​наполіг граф, — ​ви ж тут, зазвичай, стоїте цілий день? Так? 

— Ні, що ви, — ​засміявся поліціянт, ховаючи ще одну сигарету в кишеню шинелі. — ​Зазвичай поліція цих вар’ятів не охороняє. Це тільки сьогодні. 

— Он як? — ​удав здивованого до краю Орлов. — ​А що сталося? 

— Один псих утік, — ​тихо сказав поліціянт, — ​перебрався в санітара, і тільки його й бачили… 

— Та що ви кажете! — ​цього разу здивування графа було непідробним. — ​А він небезпечний? 

— Ні, кажуть, цілковито миролюбний вар’ят. Тільки ані слова нікому… 

— Звісно, звісно… — ​пообіцяв граф, відчуваючи, як ноги самі почали відступати назад. 

Він ще змусив себе люб’язно попрощатися з поліціянтом і побажати тому легкої служби. Після цього, не стримуючи себе, майже побіг до свого авта. 

У готелі його зупинив рецепціоніст і передав чиюсь поспіхом і недбало складену записку. Розгорнувши її, Орлов швидко прочитав нерівний текст, хоча зміст знав наперед: «Яша втік. Що робити? Ріцке». 

— Не знаю, що робити, сраний ти ідіоте! — ​сердито проказав граф і швидко рушив до свого номера. 

ІІІ 

Берн 

О восьмій тридцять ранку дещо огрядний добродій високого зросту, вбраний у темно-сірий плащ і чорний мелонік, неспішним, майже прогулянковим кроком звернув з Ратгаузґассе і через вузький безіменний пасаж вийшов на простору й шумну Крамґассе. Тут він рушив ще повільніше, мовби насолоджуючись людською метушнею довкола себе: армією клерків з товстими портфелями й порепаними папками в руках, котрі мчали кудись на службу, ледь не на ходу встрибуючи та вистрибуючи з трамваїв, міських екіпажів та поодиноких таксі, торговців, що якраз відчиняли свої крамниці, доверху набиті сувенірами, шоколадом, швейцарськими ножами та флягами, одягом, зброєю, екзотичним чаєм, сушеними фруктами, тютюном і винами. Крамниці поділялися на верхні й нижні. Верхні займали звичні місця на першому