Читати книгу - "Містична річка"

Одного разу, коли Розмарі Севідж-Самарко лежала на своєму смертному ложі (п’ятому з десятьох), вона сказала своїй дочці Селесті Бойл:

— Присягаюся Христом, єдиною втіхою, яку я мала в житті, було крутити яйця твоєму батькові. Приємно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.

Селеста неуважно посміхнулася й спробувала відвернутися, але покручені артритом материні пальці вчепилися їй у зап’ясток, а її пазурі вп’ялися Селесті в шкіру до кісток.

— Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому мені не до жартів. Тільки це ти й матимеш у своєму житті — і то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозуміла — ти маєш тільки одну річ. Ти мене чуєш? Одну річ у світі, яка дасть тобі задоволення. Моїм задоволенням було крутити яйця твоєму батькові щоразу, коли я мала таку нагоду. — Її очі засвітилися, а на губах виступила слина. — Ти мені віриш? Йому це дуже подобалося.

Селеста витерла матері лоб рушником. Вона з усмішкою нахилилася над нею і проказала «мамуню» лагідним воркітливим голосом. Далі витерла їй слину з губів і погладила її руку, весь цей час думаючи: «Мені треба звідси втікати. Втікати з цього дому, з цієї місцевості, з цієї “божевільні”, де людські мізки розкладаються від убогості, від своєї нікчемності й неспроможності виправити становище протягом такого тривалого часу».

Проте її мати вижила. Вона подолала свої коліти, діабетичні напади, ниркову недостатність, два інфаркти міокарда й злоякісні пухлини в грудях та в товстій кишці. Її підшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тоді несподівано через тиждень запрацювала, ніби з нею нічого й не було. Лікарі постійно запитували Селесту, чи буде їм дозволено дослідити материне тіло після того, як вона помре.

Кілька перших разів Селеста запитувала:

— Яку частину її тіла?

— Усі частини.

Розмарі Севідж-Самарко мала брата в Низині, якого вона ненавиділа, двох сестер у Флориді, які з нею не розмовляли, а яйця свого чоловіка вона крутила так азартно, що він дуже рано зліг у могилу, щоб утекти від неї. Селеста була її єдина дитина після вісьмох викиднів. Маленькою вона часто уявляла собі цих своїх ненароджених братів і сестер і думала: «Вам не пощастило прорватися».

Бувши підлітком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере її з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вміла посміятися. Дівчина вважала, що, як добре поміркувати, все неодмінно станеться. Клопіт був у тому, що хоч вона й зустріла кількох кандидатів, вони її мало задовольняли. Більшість були з Бакінгема, кілька з Роум-Бейсин, а один з околиці міста. З останнім вона познайомилась, коли відвідувала курси перукарів, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумів.

Медичне страхування її матері тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працює задля того, аби оплатити бодай мінімум страховинних рахунків, виписаних за лікування страховинних хвороб, які не були страховинними настільки, щоб визволити матір від її страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навіть утішалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була її козирною картою в грі, яку Дейв називав «грою Розмарі зі смертю». Коли в новинах по телевізору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хіднику, після того як згорів її будинок, а в ньому двоє дітлахів, Розмарі, кусаючи собі губи, сказала:

— Дітей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колітом та пошкодженими легенями протягом цілого року.

Дейв у таких випадках вимушено посміхався й ішов по чергову бляшанку пива.

Розмарі, чуючи, як у кухні відчиняється холодильник, казала Селесті:

— Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина — пиво «Будвайзер».

— Облиш, мамо, — казала Селеста.

— Що мені облишити? — запитувала мати.

Зрештою Селеста обрала собі за чоловіка Дейва — за які ж якості? Він мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рівноваги. Коли вони одружилися, він мав добру роботу, завідуючи поштою в Рейтеоні, і навіть коли її втратив унаслідок скорочень, швидко знайшов собі інше місце на судноремонтному заводі (десь на половину своєї попередньої платні) й ніколи не нарікав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарікав ні на що й майже ніколи не згадував про своє дитинство, коли він ще не вступив до вищої школи, й Селесті це почало здаватися дивним лише через рік по тому, як її мати померла.

Удар нарешті поклав край тривалій серії материних хвороб. Селеста прийшла додому із супермаркету й знайшла матір у ванні мертвою — її голова задерлася вгору, губи скривилися в правий бік, наче вона щойно вкусила щось надзвичайно кисле.

Після похорону Селеста втішала себе тим, що тепер принаймні їй стане легше жити без материних докорів та ущипливих слів. Але сталося не зовсім так. Дейвова зарплатня майже дорівнювала Селестиній, а це було лише на один долар за годину більше, ніж обід у «Мак-Доналдсі», й хоча медичні рахунки, які Розмарі зібрала за все своє життя, на щастя, не було перекладено на доччині плечі, витрати на похорон були надмірні. Селеста бачила, що їхнє життя ось-ось зазнає фінансового краху. Усі ці рахунки, що на них навалились, доведеться сплачувати ще багато років, а ресурси вичерпувались, на обрії вже маячило безгрошів’я. До всього того Майкл незабаром піде в школу, і його навчання виллється в нову купу рахунків, а що сподіватися на кредит не було підстав, то й виникало в неї відчуття, що поки й віку бідуватимуть вони, й бідуватимуть тяжко. Ані вона, ані Дейв не навчалися в коледжі й ніколи там не навчатимуться, а варто лише увімкнути новини, й почуєш, як без угаву торочать там про зниження відсотка безробітних і національне відчуття забезпечення працею, ніхто навіть не згадує про те, що зниження відсотка безробітних стосується переважно кваліфікованих робітників та людей, що погоджуються працювати без медичної або стоматологічного страхування та без будь-яких надій піднятися кар’єрними сходами.

Іноді Селеста ловила себе на тому, що сидить на унітазі біля ванни, в якій знайшла свою мертву матір. Вона сиділа там здебільш у темряві. Сиділа й, силкуючись не плакати, з подивом міркувала над тим, як життя її могло скотитися так низько. Отак сидячи та міркуючи вкотре, а була третя година суботнього ранку,