Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Наступного дня, рівно в обумовлений час я прийшла в ресторан. Мені одразу ж вручили білий фартух, який я негайно одягла на прохання занадто усміхненого господаря. Здавалося, сьогодні він був ще щасливішим, ніж учора. Потім мене швидко познайомили з персоналом, якого виявилося напрочуд мало. Охоронця після вчорашнього інциденту я знала, але симпатією до нього не перейнялася. Та й він до мене теж.

 У залі ж працювали бармен Марко й офіціантка Лола, а також кілька людей на кухні. Найбільше мені припали до душі чарівна повна кухарка сеньйора Веласкес, яка одразу ж сунула мені в руку бутерброд із шинкою, пояснивши це тим, що я занадто худа, напевно, голодую, бідолаха, і вже згаданий Марко. Він, на відміну від свого змінника Андреса, не відчував до мене негативу, а навіть навпаки, з найпершої хвилини намагався фліртувати. Саме він, до речі, обслуговував мене вчора. Решті або взагалі було плювати на мою присутність, або, як у випадку з Лолою, мене відверто ігнорували. Не знаю, за що я встигла заслужити таку участь з її боку, але особливо заглиблюватися в проблему не стала. Все одно через п'ять днів мене тут не буде, навіщо переживати через дрібниці? Нехай навіть такі грудасті, як Лола.

Єдині відвідувачі пішли, і тепер кафе пустувало, що не могло не радувати. Менше людей - менше роботи для мене. А працювати після того, що я вчора дізналася від Елі, зовсім не хотілося.

Учора, щойно я розповіла подрузі, що зі мною сталося, вона спершу впала в шок, потім її обличчя набуло багряного відтінку, а з рота, наскільки я знала кілька матюків іспанською, полилися саме вони. Еля схопилася зі стільця, продовжуючи лаятися і розмахувати руками. А потім мені довелося буквально повиснути на ній, щоб не дати вийти з дому, тому що вона мала намір вирушити до Мартінеса і надерти йому зад.

- Ти не розумієш, Емі? - кричала вона, намагаючись віддерти мене від себе. - Це підлаштовано! Хтось вривається в ресторан, краде твої речі, а ти потім безкоштовно працюєш!

- Не безкоштовно! Я відпрацьовую свої ж гроші, які не змогла йому заплатити за обід! - намагалася переконати її я.

- Господи, яка ж ти наївна, chica! Ти думаєш, навколо тебе всі такі хороші?

- Ну не всі! Той мерзотник, що поцупив мій рюкзак, до цього числа не входить! А ще ті, хто на мене мало не напали!

- Ось! Відкрий очі! Ти не у своєму чистенькому Києві! А знаходишся майже в самій дупі світу, де до іншої людини нікому немає діла! Тут живуть не люди, а звірі! І кожен шукає вигоду! Кожен! Так само, як і цей мудак Мартінез!

Ми довго з нею сперечалися, довелося навіть упертися ногами в дверний отвір, коли Ельвірі таки вдалося відчинити двері. Так ми й зустріли її бабусю з роботи. Просто на порозі. Еля, вчепившись мені в руки, я, повиснувши на її спині й упираючись п'ятами в дверні одвірки, та несамовито волаючи одна на одну.

Веселеньке ж видовище ми собою представляли.

- Ем, дівчатка, я вважаю себе доволі просунутою бабусею, але ось цього, - бабуся, для наочності, окреслила пальцем коло в повітрі навколо нас, - зрозуміти не можу. Ви дунули, чи що?

- Нічого ми не дунули, abuelita, - надто емоційно заперечила подруга. - Це Емі просто здуріла!

Бабуся виявилася розумнішою за онуку, та й за мене теж! Вислухавши всю історію, перед цим, звісно, спершу допомогла мені посадити Елю на стілець, не використовуючи мотузки чи кайданки, і налила всім рому, обґрунтувавши це тим, що її ром заспокоює. Викурила кілька цигарок, поки я описувала в фарбах, що конкретно сталося, і ігнорувала емоційні сплески Ельвіри, які та вставляла майже після кожного мого слова. А після, коли я замовкла, та й Еля, схоже, видихнулася, винесла вердикт:

- Так, Емі, дівчинко, не треба бути надто розумним, щоб зрозуміти, що тебе нагнули. І не в дуже приємну позу! У таких місцях, як наше, це звичайна справа. Обікрасти самотнього туриста, а потім змусити працювати.

- Але навіщо? - не розуміла я, відмовляючись вірити в таку підлість.

- Та тому, що це безкоштовна робоча сила, nieta ("онука" - переклад з ісп)! Тебе цей Мартінез тепер так навантажить, що ти через п'ять днів залишиш після себе ідеально вичищений ресторан!

- Але ж у нього є персонал!

- Є, але ти будеш краще працювати і якісніше, бо боїшся подовжити час свого перебування там. Залякана людина готова виконувати що завгодно якнайкраще, аби швидше виплутатися з того лайна, в яке потрапила. Твоє виправдання тільки те, що тобі раніше не доводилося стикатися з подібним, ти навіть не здогадувалася, що таке можливо. Але нічого не поробиш, доведеться працювати. Наступного разу будеш розумнішою! І, як мінімум, не залишиш на видному місці сумку з усіма грошима. Та й узагалі, якого біса ти потягла із собою всі бабки? - бабуся покрутила біля скроні, а я тільки зараз усе зрозуміла.

Якою ж дурепою треба бути, щоб дозволити такому статися. Так, я не знала, як живуть тут люди, але вже з перших хвилин перебування в Ла Перлі могла б і здогадатися, що чесністю тут і не пахне. Тепер мені були зрозумілі ці милі посмішки господаря ресторану, і фраза Андреса "Тільки не кажи, що ти зробив це знову". Не знаю чому, але вона врізалася мені в пам'ять, коли я навіть ще не зрозуміла її сенсу.

Іноді ми запам'ятовуємо щось цінне, важливе, але тільки через деякий час усвідомлюємо його сенс. Значить, Мартінез проробляв таке не вперше, відловлюючи туристів, які прийшли самі, щоб потім навести на них злодія. Продуманий гад. Діє швидко, поки людина в повному роздратуванні від того, що трапилося, ще до пуття навіть не може усвідомити, що сталося, погоджується на що завгодно, аби тільки її залишили в спокої і вона змогла ясно осмислити ситуацію. Погорювати над втраченими грошима, а в моєму випадку й документами. У той час, поки цей змій у хазяйському кабінеті ділить поцуплені бабки і радіє новому робочому.

- Протри столи, красуне, - вирвав мене з думок зміїний голос Роберто, коли я сиділа за барною стійкою і базікала з Марко про коктейлі.