Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Я сподівалася, що його нервова реакція зігріє мені душу, але щось я стаю остаточно засмученою і розбитою.

— А ти дуже проникливий, — шанобливо вимовляю я, і Кувалді явно не подобається знущання. — Спостережливий. Сильний, — обертаюся я на уламки біля входу. — Розумний. Освічений.  Успішний. Красномовний. — Пальці на одній руці закінчуються, тому я загинаю пальці на іншій. — Здогадливий. Товариський.

— Ти дещо забула, — майже грубить Кувалда мені у відповідь.

Йой, я знаю, що він — ще й привабливий, а так хочеться про це забути!

— Я ще дуже щедрий.

— Це навряд чи, — фиркаю я.

— Ні, я реально найщедріша людина, яку ти можеш зустріти, Клеопатро.

Ми ж начебто жартуємо? Чому він виглядає так, ніби ми обговорюємо розподіл майна після розлучення?

— Коли людям потрібно пояснювати іншим, що вони щедрі або добрі, то вони зазвичай і не щедрі, і не добрі. А тепер можна я води поп'ю, капітане Щедрість?

— Вибач, — несподівано схиляє він голову, звільняючи для мене шлях. Одразу прямує до виходу.

Звісно, я вмираю від спраги, але все-таки зараз важливіше хутко оцінити себе в дзеркалі. Після побаченого ледь зупиняю себе від того, щоб не кинутися за тоналкою, адже синці-зомбі під очима роблять мої очі значно меншими.

А в гнізді на голові можна знайти, блін, майже пухнастих лелек. Швиденько розгладжую волосся, щоб стирчало хоч симетрично.

Але щойно нахиляюся над краном, щоб напитися божественної водички, як "хтось" ззаду різко хапає мене за плече.

— Ти знаєш, — розлючено відпльовуюсь я і витираю рот долонею, — ти навіжений взагалі! Двері були зачинені, я у ванній, бачиш?!

— І воду з-під крана п'єш? З глузду з'їхала?!

Він засовує мені в руки пляшку, тому в приступу злості я відкручую пробку і п'ю довго і жадібно. Ми не відводимо погляд одне від одного. Кувалда нетерпляче постукує ногою, і от би зробити його штани знову мокрими...

Але не буду. Я ж не дитина!

— Ну все, досить, — практично висмикує капітан Щедрість у мене з рук своє «підношення». — Спускаємося на обід за десять хвилин. Я поки вирішу проблему з дверима.

Зазвичай після таких слів розвертаються і йдуть, а він стоїть, чекає і втуплює в мене очі.

— Що? — сама не знаю чому, але говорю пошепки.

— Нічого, — напівголосно відгукується Кувалда. Куточки його очей настільки опущені, ніби капітан "Барсів" справді недоотримав достатню кількість сну.

— Вибач... що розбудила тебе, — знаходжу сили для ввічливого звернення, але знову виходить пошепки.

— Ти не розбудила мене. Я не міг заснути. Чекаю на тебе... у коридорі.

Я дивлюся йому вслід кілька секунд, бо проста розмова, яка зараз відбулася, здається нереальною. Прилив засмученості перетворюється на оголену розбурханість, яку чомусь неможливо ні висловити словами, ні видати фізичними реакціями назовні.

Коли я повертаюся до спальні, то стрімко міняю спідну білизну і майку.

Замикаючи заклепки комбінезона просто на собі, я ще раз обережно й вдумливо перебираю речі в рюкзаку, і розумію, що Кувалда перевіряв вміст, поки я перебувала у ванній.

На мить серце ніби від'єднується від аорти і дрифтує всередині мене.

Тремтячими пальцями відчиняю бічну кишеньку і намацую коробку, в якій захований мій старий телефон.

Довго не можу вільно видихнути, хоча все вказує на те, що Кувалда не брав його до рук.

— // —

Кувалда навіть не дивиться в мій бік, коли я приєднуюся до нього в коридорі й ми починаємо шлях до їдальні.

Кілька постояльців повертаються в хол гостинного двору, перемовляючись з адміністраторкою. Чоловіки помічають Варварука, а потім оглядають мене.

Усередині їдальні я швидко розумію, що саме відбувається, тільки от користі від швидкості моїх думок ніякої — бо я взагалі не знаю, як реагувати на те, що Кувалда заздалегідь домовився, щоб мені приготували спеціальний чай.

Заспокійливий.

Усі види чаю я терпіти не можу, але зараз точно про це промовчу.

— Мені просто фігня наснилася, — махаю я рукою, коли Кувалда поглядом наказує мені сісти за столик. — Ммм... Дякую? За чай. Сподіваюся, я не засну в дорозі.

Він нічого не відповідає і відходить у бік барної стійки, і мене придавлює легкою хвилею паніки.

А що, якщо я все неправильно зрозуміла, і замовлення чаю — це не його рук справа?

Краще далі мовчати.

Присуваю до себе тарілку з салатом, а на бліду відбивну, форма якої нагадує мрію абстракціоніста-початківця, дивлюся з похмурістю.

Протягом життя різні люди специфічним тоном називали мене "розумною" достатню кількість разів для того, щоб я повірила, що вони всі... справді вважають мене розумною.

Типу я "особлива" дитина.

Говорилося щось там про книжки, знання, пам'ять, когнітивні здібності, ух, купу всього.

Я вигравала олімпіади і конкурси, і навіть в інтернаті мені все-таки намагалися розробити спеціальну програму.

Типу якщо я занадто рано зацікавилася квантовими флуктуаціями, освоїла гіперкалькулію і усвідомила різницю між каузацією і кореляцією, то я дуже "розумна".

Але проблема в тому, що я навіть яєчню приготувати не можу.

Шматочок огірка хрумтить між моїх зубів, а я дивлюся в тарілку з салатом і думаю: "Ну, тебе я настругати можу".

Це моя межа — нарізати овочі, будувати бутерброди і розігрівати сирники.

У мене просто все інше... не виходить, а кожен дурень здатний забезпечити себе перекусом, — ось тому я сто відсотків стану шеф-кухарем. Тільки б мене прийняли в цю школу в Поясках, бо я вже зверталася в гламурну й розрекламовану школу в центрі міста, і...

... туди мене не прийняли.

Як згадую цю ганьбу, так тіло наливається силою в прямому сенсі слова.

Але я думаю, що я реально "розумна", тільки не з тієї причини, з якої так вирішили інші люди.