Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Як я зрозуміла, що це був дійсно Максим? А дуже просто! Він написав мені у соціальних мережах, де ми вже понад рік друзі та вітали одне одного з Новим роком та іншими святами.

- Привіт. Як ти після гулянки? Лариса каже, що досі п'яна. Тобі від неї привіт.

Я читала ці три речення та просто не вірила написаному. Цей нахабний блондин питав, як у мене справи та ще передавав привіт від дружини. Мені здавалося, що це вже просто занадто.

- Привіт. Вчора було погано - ледве врятувалася активованим вугіллям та мінералкою. Також передавай Ларисі привіт.

- Але зараз краще? Скажу, як прийде з роботи.

Я здивовано підняла брови. Передасть, як повернеться... Невже біля нього нема дружини, і він просто вирішив мені написати. Тут дійсно щось все не дуже чисто.

- Так. Ось навіть сиджу з бокалом вина, - відправила таку йому я відповідь.

- Із Владиславом п'єш?

- Ні, сама. Він до матері сьогодні поїхав.

- І коли повернеться? - не очікувала я таке запитання.

- Ввечері. А що?

- Та нічого, - швидко відписав він.

Я десь хвилину просто дивилася на екран. Мене брали сумніви щодо наступних слів, які крутилися у моїй голові. Хотілося запитати про квіти та решту, що трапилося, однак дуже вагалася, але потім швидко написала.

- Що означає цей букет?

Максим щось дуже довго шкрябав. Можливо хвилин десять. Я весь цей час горіла від цікавості, бо навіть не могла уявити, що він там міг мені написати. Ніколи так у житті не чекала повідомлення, як зараз. Як на зло, час тягнувся. Все немов застигло...

Нарешті прийшла відповідь, але вона мене глибоко розчарувала.

- Який букет?

Ну не нахаба? Я так до цього була зовсім не у гуморі, а зараз взагалі капут. Він зовсім мав мене за дурепу?

- Не знущайся!

- Я нічого не знаю, проте ти говорила, що тобі подобаються ромашки. Життя.

Я читала ці речення. Максим тікав від відповіді. Мабуть, він боявся, що його телефон візьме Лариса. Але він написав слово Життя. Мені все стало зрозуміло.

- Учора прийшов букет на нашу адресу, - стала я також відповідати дивно.

- А кому?

- Дівчині, яку звати Життя.

- Цікаве ім'я.

- Ага - відписала я. - Гадаю, як би Життя побачила той букет та його реального відправника, то б подякувала йому.

- А може вже подякувала, - відписував блондин.

- Хто його знає. Гадаю, що той, хто подарував їй букет має до неї глибоку симпатію або це вибачення за щось...

- Хто його знає. А якщо він ще сам не знає, що саме хотів цим сказати.

Моє серце стало битися зі швидшим ритмом. Попри те, що наше листування зараз дуже дивне, але я розуміла, що він мав на увазі. Він ще сам не знав. Господи! Невже... Я не вірила.

- Мабуть, Життя не розуміє, що коїться навколо неї. Гадаю, що тій дівчині зараз дуже важко, - написала я та чекала відповідь з нетерпінням.

- Так, але не знаю чи щось у них може вийти. Якось дуже багато проблем навколо та обставин. Треба час, щоб тверезо розібратися у всьому...

- І довго?

Блондин почав щось знову довге писати. Я знову відчула, як все всередині переверталося, але Максим вирішив знову познущатися. Він відправив наступне:

- Гадаю, що Життя має все забути.

Ці слова вкололи мене у самісіньке серце. Стало якось боляче. Вигодить для нього це нічого не значило. Ці ромашки вибачення за те все, що було. Хотілося заплакати.

- Мабуть, так буде краще, - відписала я.

- Так, - відправив Максим повідомлення та вийшов із мережі.

Я поклала смартфон на ліжко. І чому мені так погано? Невже мало бути якось не так? Ні. Все правильно. У Максима була дружина, а у мене - Владислав. Ніхто не мав руйнувати те, що зараз у кожного було.

Однак дуже боляче. Так недобре, що я випила сама пів пляшки вина та почала плакати. Не хотілося цього визнавати, але моя підсвідомість бажала деяких змін. Їй набридла одноманітність. Вона захотіла емоцій та абсолютно змінити життя. Максим був для неї надією, але нічого не станеться. Я надалі стану чекати пропозиції від Владислава, який, мабуть, зараз вдома наминав другу тарілку вареників зі сиром чи картоплею.

Я зайшла на кухню. Там стояли ті кляті ромашки. Вони зараз мали жахливо гарний вигляд, що аж важко було дивитися. Тут моя нервова система не витримала, і я махнула рукою - ваза з квітами полетіла додолу. Кришталь моментально розбився на дрібні шматочки, а вода розбіглася по підлозі. Хай мене вибачить Лідія Василівна, але її подарунок був жахливим. Бридкішого виробу я в житті не бачила.

Ромашки. Вони також розсипалися. Які вони гарні, такі безпорадні, але це просте вибачення. Не дарма кажуть, щоб знищити чиюсь мрію, то треба спочатку дати дуже велику надію. Я знала, що зараз верзу дурниці, але так боляче мені ніхто не робив...