Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

На цій фотографії Стас інший. Те, як він дивиться на неї... мимоволі заздрю, чисто по-жіночому. Будь-яка жінка хоче, щоб на неї дивилися саме ТАК.

Пристрасть передається через знімок. Його очі горять, він нікого не бачить довкола, немов вона – це центр його всесвіту. Почуття міняють хижака, пом'якшують риси ,роблять обличчя набагато привабливішим. Їхня хімія відчувається навіть зараз, мені сторонній людині.

Жінка… як він казав… Вікторія. Вона дуже гарна. І я не розумію, де він знайшов схожість? Можливо ... якщо придивитися один типаж, колір очей. Все. Чомусь не можу припинити розгадувати її. Вивчаю риси обличчя, з якимось дивним відчуттям смутку та неприємної гіркоти у роті.

Дуже дивні відчуття. Вони розбурхують мою душу. Відсувають на задній план мої власні проблеми. Ніколи б у таке не повірила, але я ніби крізь час відчуваю їхній особливий зв'язок.

Той випадок, коли слова не потрібні. Про його почуття кажуть очі. Гострий укол у серце… адже у мене зовсім не такі стосунки. Ваня так на мене не дивиться.

Тут же подумки даю собі ляпаса. Ваня зробив набагато більше. Він витяг мене з того світу. Але чомусь мої ж слова не знаходять відгуку в душі. Занадто сильне враження на мене справила звичайна фотографія, по суті абсолютно незнайомих мені людей.

Зусиллям волі змушую себе відірватися від знімків. Починаю читати інформацію про нього. Стас - власник найбільшого будівельного холдингу. Його називають одним із найзавидніших холостяків країни. Йому тридцять чотири, бізнес одержав у спадок від батька, за кілька років розширив імперію до неймовірних розмірів. Похвальних статей про нього дуже багато. При таких грошах воно не дивно, може купити будь-яке видання та замовити статтю. А що? Адже треба репутацію підтримувати.

Тільки в одній публікації знаходжу інформацію, що за останні три роки його бізнес стрімко втрачає позиції. Про особисте життя теж написано багато. Йому приписують романи з моделями, кіноактрисами, а де правда, де вигадка складно сказати.

Вбиваю у пошук подробиці загибелі його дружини. Навіщо? Жіноча цікавість... або щось більше. Стаття називається: "Казка для сирітки з драматичним кінцем". Може, не варто мені лізти в це? Але десь там, я вже жадібно вчитуюсь у текст. Вікторія вихованка дитячого будинку самостійно вступила до інституту. Якось потрапила до Стаса на роботу. Їхній роман розвивався стрімко. Через три місяці Андрієвський зробив їй пропозицію. А за рік після весілля у них народився син. І фото, як Стас тримає на руках немовля, закутане у білосніжний конвертик.

Голова крутиться. Стає важко дихати. У скронях пульсуючий біль. Підбігаю до холодильника, відкриваю його та вдихаю холодне повітря. Щоки палають. Хочеться прикласти лід до голови. Дикий біг крові по тілу і біль у скронях, все різкіше, гостріше.

Насилу вдається заспокоїтися. Не розумію, що зі мною. Невже так зворушила їхня історія? Мені би відкласти телефон, але натомість продовжую читати. Далі йде розповідь про аварію. Жахливі подробиці… вибух… уламки автомобіля.

Але навіть місце аварії далеке від мого. Стоп. Про що я взагалі. До чого тут моя аварія? Так, збіг, не більше. Нехай і дуже дивний, враховуючи, що якимось незбагненним чином Стас причепився саме до мене. Ще й у містечку, де він за в принципі ніяк не міг бути. Але життя сповнене дивних речей.

У мене з тією жінкою нема нічого спільного. Навіть чомусь знайшла рік і місяць її народження. Я на рік старша. Вона народилася у січні, я у серпні.

Про що я взагалі думаю? Вірю в марення Стаса? Він зробить тест ДНК і зникне назавжди. Вже зник. Я не можу бути Вікторією, я ж бачила її фотографію. У мене чоловік та дитина.

Мене просто вразив той знімок, їхня історія, наше дивне знайомство зі Стасом. Я пригнічена сваркою із чоловіком. І ось результат фантазую. Мені час усе це викинути з голови. Чому я продовжую доводити собі очевидні речі?

Пульсація у скронях так і не проходить. Сусіди продовжують святкувати у нас удома. Мене трясе, кидає то в жар, то в холод. Не можу знайти собі місця.

- Моїй дитині час спати! - заходжу в кімнату. Нікого не бачу, перед очима все ще стоїть той знімок. І ще один, де Стас з неймовірною ніжністю дивиться на новонароджену дитину.

- Оленко, ми ще трохи. Ти ж ковдру взяла, нехай на кухні поспить, - Ваня розчервонівся, язик заплітається.

- Моя донька спатиме у своєму ліжку. Всім добраніч! - кажу різкіше, ніж мені хотілося б.