Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

— Ти точно впевнена, що хочеш дивитися бойовик? — піднявши одну брову, запитує Богдан, коли на екрані розгортається справжня перестрілка.

— А ти?

— Я байдужий до фільмів, — він стенає плечима.

— А що ти любиш? — питаю, повертаючись до нього і впираючись ступнями в його стегно. — Музику? Кліпи? А, може, телепередачі?

— О, так, — серйозно вимовляє. — Дивлюся все на першому каналі. Жодної не пропускаю.

— Жартуєш? — здогадуюся.

Мені складно розібрати його емоції за такий короткий проміжок часу.

— Ти уявляєш, як я це дивлюся?

— Я б із задоволенням за тобою поспостерігала, — вимовляю абсолютно щиро.

Ми втрачаємо інтерес до того, що відбувається на екрані й просто розмовляємо. І знову кажу більше я, ніж він. Богдан лише ставить питання, які цікавлять його, і ствердно киває, коли отримує на них відповіді.

— Ким ти працюєш? — йду в наступ відразу після одкровень про себе.

— У мене своя компанія з продажу запчастин до автомобілів, кілька автомийок і автомайстерень.

— І ти можеш спокійно сидіти тут зі мною?

Я чомусь знову згадую Ігоря. Пам’ятається, у колишнього чоловіка не було практично жодної вільної години й щоб нам поїхати відпочити часто доводилося чекати кілька тижнів, а то й місяців. Додому він приходив пізно ввечері, але це, як я розумію, причина зовсім не в його зайнятості, а в більш привабливій і цікавій компанії.

— Я можу бути там, де хочу. У мене є помічники, директори. Безумовно, моя присутність потрібна, але якщо я хочу провести час у приємній компанії — мене ні для кого немає.

— І часто ти проводиш час у приємній компанії?

Ці слова вириваються мимоволі. Я спочатку говорю й тільки потім думаю, чи правильно вчинила, чи варто було питати, адже… ми поки просто спілкуємося. Іноді цілуємося, звісно, так, що ноги підкошуються, а в грудях млосно стискає, але між нами немає нічого більшого. Стосунків, домовленостей, обіцянок.

— Ревнуєш?

— Чому б це?

Я пирхаю і відвертаюся. Точніше, намагаюся, тому що Богдан не дає: обхоплює мене за талію й підіймає на кілька миттєвостей у повітря. Секунда. Дві. Я сиджу в нього на колінах. Дивлюся в темні карі очі й усмішка миттєво зникає з мого обличчя, тому що його погляд зосереджується на оголеній шкірі стегон. Шортики небезпечно скотилися вгору, майка задерлася, а халатик не рятує, хоча, звичайно, повинен.

— Ти вродлива, очей не відірвати, — говорить так, що в мене не залишається сумнівів, хоча, правду кажучи, саме такою я ніколи не почувалася.

Розуміла, що подобаюся чоловікам, що на мене задивляються, що багато хто хотів би спробувати стосунки, але я ж не бачила нікого, крім колишнього. Дивилася на нього, роззявивши рота й збираючи слину. На високого, стрункого, багатого і впевненого в собі чоловіка. В Ігорі не можна було не розчинитися, щоправда, ще тоді я була впевнена, що не захлинуся.

Нас знову відволікає дзвінок мого телефона. Саме тоді, коли Богдан намагається мене поцілувати: кладе руку на шию, заривається пальцями у волосся й штовхає на себе, ледь відчутно торкаючись губ. Ми так і не поглиблюємо поцілунок. Я незграбно встаю з його ніг, шукаю мобільний і знову помічаю на екрані ім’я колишнього. Навіть дивлюся на всі боки, побоюючись, що він встановив камери й тепер навмисне псує мій вечір.

— Так і не відповіси?

Богдан не питає, хто це, ніби точно знає. Дивиться, чекає, що я зроблю. Я вимикаю звук і кидаю телефон на диван. Тремчу чи то від страху, чи то від нервів. Не хочеться з ним розмовляти, але відправити його в чорний список погана ідея. Тоді Ігор може приїхати, а бачити я його хочу ще менше, ніж чути.

— Раптом хоче повернутися, — зауважує Богдан.

Я сміюся. Начебто нічого смішного, але я регочу до сліз, як ненормальна. Повернутися. Ще тиждень тому я б, напевно, раділа й думала про це, можливо, навіть прийняла б його назад, а зараз… не хочеться. Я налагоджую своє життя так, як можу, домагаюся в житті чогось більшого, ніж просто бути домогосподаркою. Й однозначно я більше не хочу почуватися марним резервуаром. Не хочу бачити його розчаровані погляди, коли я виходжу з ванної з тестом у руках, не хочу слухати, що мені варто подумати про зміну лікаря.

Жінці, виявляється, достатньо уваги й ласки, гарячих зацікавлених чоловічих поглядів, щоб почуватися потрібною, вродливою, бажаною. Не пустоцвітом. Втім, Богдан же не знає, що я…

— У мене не може бути дітей, — видаю на одному подиху.

Він має знати. Так буде чесно. І це дасть мені змогу не розчаруватися знову. Не плакати, коли на мене дивитимуться з жалем, не намагатися, коли нічого не вийде.

— У тебе поганий діагноз? — уточнює Богдан, дивлячись прямо на мене.

Він не намагається згладити незручність, тому що не відчуває її. Каже впевнено, сміливо, чекає, що я відповім.

— Ні, — хитаю головою. — Але я не можу завагітніти. Лікарі кажуть, що лікувати нічого. Один за одним стверджують, що потрібен час, що я зможу, що потрібно намагатися, але ми… донамагалися, — я посміхаюся й обхоплюю себе руками за плечі. Сильно впиваюся пальцями в ніжну шкіру.