Читати книгу - "Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон"

Жахлива ніч, посеред якої я прокидаюся спітніла і перелякана.

Чергова. Адже вже кілька днів поспіль мені постійно сняться спогади... Ті безтурботні дні, які ми з Власом проводили вдвох. І відчуття легкості й теплоти наповнює до країв. Рівно до того моменту, поки фарби не згущуються і не змінюються на похмурі тони.

Такі правдиві й страхітливі, що я підскакую з теплого ліжка і довго не можу відігнати від себе похмурі, страхітливі думки.

Роблю глибокий вдих, і, одягнувшись, виходжу на балкон.

Очевидно що зараз, як і вчора, не зможу знову зануритися в сон.

Варто вийти і прикрити за собою двері, як шкіру обвіює прохолодою.

Осінь у самому розпалі, але цього року вона досить поблажлива. Досі не обов'язково кутатися в теплі речі, щоб почуватися комфортно.

Сідаю на крісло, накидаючи на плечі плед, який завбачливо взяла з собою.

Непотрібні роздуми так і лізуть у голову. Мені хочеться відключити почуття, щоб полегшити життя, тільки це ніяк не виходить.

Здається, що чим більше я тікаю від нержавіючих почуттів до Власа, тим сильніше вони мене наздоганяють. Звідси й безсонні ночі - надто зациклююся на цьому.

У житті, безумовно, потрібно прощатися з теплими моментами і спогадами, пов'язаними з людиною, щоб відпустити її. Тільки я, на відміну від Харвана, не вмію цього робити.

Раніше, коли ми жили за сотні кілометрів одне від одного, і навіть не бачилися, було простіше.

У глибині душі я ніби завжди знала, що в моєму житті є найголовніша людина. Та, яка не кине в складній ситуації.

Та, з ким моя доля давно пов'язана, незважаючи на відстань і відсутність спілкування.

Але варто було лише нам зіткнутися віч-на-віч, як ці надії звалилися.

Ось та сама причина, через яку я так складно переживаю це.

Для Власа наша дитяча закоханість давно пережиток минулого, перегорнута глава життя. А для мене справжня, яку я забула завершити, хоч уже давним-давно пора було це зробити.

Знову відганяю дурні роздуми, і гортаю історії знайомих у соціальних мережах.

Погляд чіпляється за свіжу фотографію, яку виклала Катя. Годину тому.

На ній сфотографована тінь від ліхтаря, в якій чітко можна розгледіти двох людей.

О третій годині ночі?

У відповідь на цю історію відправляю подрузі кілька знаків запитань.

Її немає в мережі, тож мені доводиться мучитися здогадками.

Здригаюся, коли чую звук дверей, що відчиняються.

— Ти чого не спиш? — запитує в мене Влас, потягуючись.

Він зовсім не виглядає сонним, хоч і намагається таким здаватися - одразу це помічаю.

— Рано прокидаюся, — знехотя знизую плечима.

Лесі таки довелося йти до школи і вислуховувати всі претензії директорки. На щастя, вона в нас розуміюча і обговорюючи цю тему за вечерею, ми всі разом дружно посміялися.

У мені таїлася надія, що інформація про те, що сталося, дійде і до Ліки. У такому разі, на якийсь час та б напевно затихла, щоб не підставити саму себе перед мамою, яка її обожнює.

— О третій? — хмуриться Харван.

— Особливості організму, — зітхнувши, відповідаю на його запитання, розглядаючи зоряне небо.

— Іноді ти дуже дивно поводишся, — боковим зором помічаю, що Влас уважно розглядає мене.

Не піддаюся на це.

— Не більш дивно, ніж ти, — у грудях ще вирують емоції та адреналін, який підвищився від пережитого сну.

— У чому ти постійно намагаєшся мені дорікнути, Саш? — роздратованим голосом запитує Влас.

Загострення між нами відчувається ще з того моменту в кабінеті медсестри, тому ми намагаємося одне одного уникати кілька днів.

— Аля, — вперто повторюю я, дратуючись.

— Чому ти постійно поправляєш мене? — починає обурюватися Влас. — Я все життя називав тебе Сашком.

— Саша я тільки для найближчих, — упевнено заявляю я, і подібно до Харвана, підходжу до перил, спираючись на них.

Я маю на увазі тільки тата. Сашком мене завжди називали тільки він, і Влас. Він уже позбувся подібної честі. Я просто перестала відчувати, що можу дозволити йому так себе називати.

— Ось як, — він прикушує губу і вдивляється на мене. — То що, Саш, які в тебе до мене претензії?

Злюся, але пропускаю повз вуха те, що він знову називає мене так, як хоче.

— Мені прикро, — раптово для самої себе зізнаюся я.

— У якому сенсі? — хмуриться і дивиться на мене так пронизливо, що мурашки по шкірі пробігають.

— Ти був для мене дуже близькою людиною, — з язика ледь не зривається "найбільш", але вчасно встигаю себе втримати. — А тепер поводишся так, ніби між нами нічого й ніколи не було.

— Ми були чудовими друзями, — його слова звучать, як грім серед ясного неба. — І я ніколи не буду відрікатися від цього. Це дуже важливо для мене, як і для тебе.

Мені стає боляче. Я вперше порушую цю тему так відкрито. І тепер розумію, що Влас абсолютно не розуміє, до чого саме я хилю. Мабуть, для нього це й справді було чимось дитячим і незначним.

— Ти не тримаєш своїх обіцянок, Власе, — сухо й безнадійно вимовляю я, хоч і розумію, наскільки це нерозумно.

У цю секунду впевнена, що він узагалі не зрозуміє, що маю на увазі. Він просто забув. Стер із пам'яті. Зробив те, що і мені давно пора.

— Я пам'ятаю все, Саш, — він знижує голос і тепер зовсім не дивиться в очі. — Просто життя сильно змінює все навколо і нас, зокрема. Вибач, деякі обіцянки я вже просто не здатний виконати.

Я не розумію, що він має на увазі. Ту саму? Чи згадав про щось інше? Складно. Як же це складно.

Не можу продовжувати питати, бо в горлі утворюється клубок.

Мені знову неймовірно сумно.

Адже я навіть не знаю напевно... Але одне усвідомлення того, що ми говоримо про одне й те саме, приносить значну порцію болю і розчарування.

— Ти знаєш, що я назавжди залишуся твоєю підтримкою і опорою, — сумно, але на його губах з'являється легка посмішка. — Завжди. Не зважаючи ні на що. До того ж, тепер у ролі твого брата.

Він навіть не уявляє, як зараз у мені відгукуються його слова. Надто гостро.