Читати книгу - "Зцілений тобою, Тетяна Котило"

     Любомир сидів на кухні, чекаючи поки зготується кава. На столі стояла вчорашня вечеря на яку не вдалось потрапити. Все виглядало доволі апетитно. Мишеня постаралось. Ще й пиріг спекла. Здається, яблучний. Його улюблений. Мар’яна увійшла до кухні, ще зі спальні відчувши присутність Мира. 

– Непогано. – оцінив нове вбрання, зокрема смак. – Здивувала.

– Дякую. – відповіла сухо, усвідомлюючи, що немає права висувати жодних претензій, але було пізно. Емоції несло бурхливими хвилями, що збивають з ніг, і врешті  поглинають з головою. – Ти не прийшов. 

– Так буває. – почувся той самий натиск в голосі. – Це життя. Ти повинна бути готова до різних ситуацій. 

Нічого на те не відповіла, бо знала, що не зможе аргументувати на рівні. Витягла з кавомашини чашку з кавою та підсунула її Любомирові. 

– Дякую. – мружиться. Чимось не задоволений. – Ти сьогодні не бігала. 

– Проспала. Побігаю зараз на біговій доріжці, або ввечері в парку. 

– Ввечері не вийде. В нас запланована зустріч з однією моєю знайомою. Вона допоможе тобі зі стилем, доглядом і всіма речами необхідними кожній жінці. 

– Добре. Як скажеш.

Любомир відсунув чашку з кавою й підійшов до Мар’яни. Мишеня показує зубки. Не погано. Значить, оживає. Він стояв так близько, що в неї підкошувались ноги. Знову його запах заполонив усе помешкання. Любомир затуляв собою мало не увесь простір. Високий, широкоплечий, сильний. Здатний не лише захистити, але й знищити. Він задер підборіддя, аби бачити як змінюватиметься погляд її блакитних очей.

– Не дозволяй емоціям керувати тобою. – промовив, дивлячись в очі. – Я знаю, ти засмутилась через те, що я вчора не прийшов. Ти чекала. Готувалась. Надіялась. І, це стало твоєю основною помилкою.  

То він все ж розуміє її почуття. Він хотів прийти, але не зміг. Мар’яно, припини виправдовувати всіх, хто з тобою вчиняє погано. – вела німий діалог зі своїми особистостями. 

– Я все зрозуміла. Наступного разу триматиму емоції краще. Снідатимеш? Я планувала приготувати тости з томатами та рикотою, а також ягідно-йогуртовий смузі. 

Тепер Любомир, стояв і дивувався не тому, що опанувала себе швидко, а тому, що швидко осягала нове.

– Швидко вчишся, Мар’яно. – задовільно кивнув. – Але ні, мушу бігти. 

Мар’яна відчинила вікно, аби вдихнути свіжого повітря. Тепер в неї за вікном вчувались двигуни автомобілів, вночі яких вмикалась сигналізація, порушуючи нічний спокій тутешніх. Взяла собі за звичку виходити зі склянкою води на балкон і слухати шум міста, зокрема спостерігати за прохожими, що неслись стрімголов у справах.

***

     Альбіна простягнула для обіймів з Любомиром руки. Вона сяяла на обличчі та зсередини. Очевидно, що ці двоє перебували в тісному контакті. Любомир, який здавався завжди закритим, відповів такими ж обіймами. Мар’яні навіть здалось, що завжди суворе обличчя чоловіка набуло м’якості. Жінка й справді випромінювала позитив і щирість. Мар’яна не могла не відмітити її привабливості й енергетику. В ній, на перший погляд, все було ідеально. Від зовнішності до одягу. Від чорнявого волосся до французького манікюру. Від білосніжної усмішки до коштовностей на шиї. Альбіна була дорогою жінкою, котра знала собі ціну. Дорогою для Мира. Втім, навіть їй не вдалось зцілити його поранене серце, в яке колись увігнали гострий кілок.

– Передаю тебе в руки професіонала. 

– Ти йдеш? – кинула розгублений погляд на чоловіка за якого хапалась щоразу, коли йшов у невідповідний час. Навпроти Альбіни здавалась собі сірим, непривабливим, гидким каченям. Навіть нове вбрання, котре Любомир оцінив, не додавав жодної впевненості.

Припечатав до холодної стіни одним лише поглядом. Знову піддалась емоціям. Знову виказала страх. 

Відірвалась від стіни, повернувши обличчю впевненість. Випрямилась. Усміхнулась. Зуби мала не гірші за Альбінині. Не дарма зростала на домашніх, молочних харчах.

–  Гарного дня, Мир. Додому доберусь на таксі. – торкнулась легенько руки чоловіка, та обернулась до Альбіни. – Я готова. Можемо йти.

Любомир відчув спиною стіну, до якої ще секунду тому була припечатана Мар’яна. Дивувала його все дужче. Те, як опановувала себе, те, як змінювалась за одну мить. Викликало симпатію. Не погано. Приємно мати справу з сумлінною ученицею.

Альбіна виявилась ровесницею Любомира. Обом було по тридцять п’ять років. Обоє мали бездоганний вигляд. Світ богему і вона – провінційне мишеня. 

День в компанії Альбіни пролетів інтенсивно. Жінка познайомила Мар’яну з усіма необхідними спеціалістами, що надали їй потрібну інформацію. Тепер вона знала, як правильно доглядати за шкірою обличчя, аби уникнути небажаних висипань, отримала уроки з нанесення візажу та підбору парфумів. Не обійшли стороною лазерну депіляцію та трихолога. Кольором і здоров’ям волосся був приємно здивований. Інколи, природа нагороджує нас відповідною красою і не завжди варто втручатись у її процеси. Наприкінці дня Альбіна запросила Мар’яну на вечерю, аби ще трохи поспілкуватись. Знаючи Мира, здивувалась його розповіді про дівчину з провінції, якій наче допомагає стати на ноги. Чоловік ніколи не робив щось, бо так веліло його серце, а тим паче із-за жалю. Він радше відкусить собі руку, ніж проявить до когось співчуття.

– Він тобі подобається? – карі, як вугілля очі пильно дивились в наївні – блакитні.  Молоденька. Не зріла. Шкода, бо не усвідомлювала до кого потрапила в руки.

– Ні. З чого такі думки?

– Добре. Тому що у тебе і так нічого не вийде. Такі, як Мир отруюють собою все навколо. Тільки-но ти в нього закохаєшся, він розіпне тебе без жалю, без докорів сумління. 

– Чому ви так думаєте?

– Тому, що знаю його. Він в своєму житті кохав лише одну жінку.

Мар’яні вперше довелось чути подробиці особистого життя Любомира. Через власні переживання навіть не задумувалась, хто він і чим живе. 

– І кого ж? Вас?