Читати книгу - "Подаруй мені серце, Єва Ромік"

Так  минуло ще два місяці. 
Хоча зими, як такої, в цьому році не було, весна принесла свою радість. В березні гаї та лісопосадки навколо Тернополя забуяли пролісками. 

Нищити червонокнижні квіти, збираючи в нетривкі букети, Уляна не любила. А от помилуватися ними - так. Щороку, в пору цвітіння, вони з Данькою обов’язково  вибиралися на околиці міста. Цього разу подалися за озеро, в лісопарк. І не самі. Напередодні був консиліум і Аделінку вперше дозволили вивезти на прогулянку. Заради цього Уляна купила дитяче автокрісло, а Замойському пообіцяла, що навіть з машини дитину виймати не буде, щоб не дай Боже не зашкодити прооперованим ніжкам. І щоб вже точно контроль за прогулянкою був на висоті, запросила з собою Ірину. Правильно зробила. Бо Аделінці навіть відчинених дверцят машини цілком вистачило. Чи то від надлишку кисню, чи від навколишньої краси, адже більше року крім лікарняних стін вона нічого не бачила, дівчинка раптом втратила свідомість. Уляна перелякалася так, що Ірина не знала кого насамперед рятувати. З Аделіною вже через кілька секунд все було гаразд, а от мама її  оговтувалась набагато довше. 
Замойський, коли почув про пригоду, сказав:
- Гуляти дитині потрібно регулярно, закалятися, сил набиратися. Де ж то бачено, півтора роки в ліжку пролежати! Хто завгодно після такого зомліє. Мали б ви, пані Волинець,  чоловіка при собі, щоб було кому дівча носити, перевів би я вашу дитину на денний стаціонар і звелів би щодня виносити на свіже повітря. А так, поїде Аделіна на реабілітацію в Микулинці, в тамтешню лікарню. Не санаторій, звичайно, зате безкоштовно і реабілітологи там на висоті, мою роботу не спаскудять. За місце я вже домовився. [Тут маються на увазі обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації і санаторій “Медобори”, розташовані в смт Микулинці Теребовлянського району, за 20 км від Тернополя.]
Кращого рішення годі було й чекати! В Микулинцях жили Улянині батьки, до того ж ще й зовсім недалеко від лікарні. Там мама, якщо навіть Уляна не зможе приїхати вчасно, не залишить дитину без турботи - і відвідає, і кіски заплете, і домашнім нагодує.

На виписку Уляна спекла пляцок за маминим найкращим рецептом. Великий, на ціле деко, щоб усім вистачило. Кави хорошої купила, чаю цейлонського. Принесла  Ірині, попросила влаштувати чаювання, як годиться, і закликати всіх - від завідуючого, до санітарки. Подякувала медикам, документи Аделінчині забрала. А незабаром вже везла дитину в  Микулинці.
- Вау! - сказала дівчинка, побачивши будівлю реабілітаційної лікарні. - Справжній палац! 
- А це і є палац, - усміхнулася Уляна. - Тут колись графиня мешкала, а тепер лікарня для дітей і дорослих розташована. 
- То я буду жити в справжньому палаці? Як принцеса? І не сама? З іншими дітьми?
- Так, - сказала Уляна. - житимеш з дівчатками аж поки не одужаєш. Пам’ятаєш, що казав Іван Миколайович? Додому звідси своїми ногами мусиш піти!
- Мам, я дівчатам скажу, що ти моя справжня мама, а тато на війні, гаразд? 
- Авжеж, дитинко.

***

Реабілітологи свою справу знали добре. Стояти без опори Аделіна почала на початку квітня, тоді ж зробила перші кроки, а  через місяць могла вже досить пристойно пересуватися, спираючись на милиці. Гуляла вона тепер багато, переважно у старому парку біля лікарні, під наглядом бабусі і дідуся. А одного дня  успішно подолала відстань до їхнього будинку і назад. От тоді її вперше відпустили з лікарні на вихідні. Це стало неабиякою подією в житті дівчинки. Її нарешті забирала нова сім’я! 
Уляна спочатку хотіла відвезти  Аделіну в Тернопіль, але її мати раптом збунтувалася. Сказала, що більшої дурниці в житті не чула - везти дитину в місто, коли всі чинять навпаки - відправляють влітку у село. Адже тут і повітря, і сонце, і корова у сусідів...  
От і залишилася Аделіна на літо в Микулинцях, це Уляна переїхала до неї. Відтоді так і повелося. Щоп’ятниці бабуся з дідусем забирали Аделіну з лікрні, а в понеділок відводили назад. Вони звикли до дівчинки і полюбили. Та це й не дивно. Про таку внучку можна було тільки мріяти. І працьовита - на кухні залюбки помагала, і розумна - за півроку програму трьох класів майже повністю засвоїла. А якою ж лагідною і чуйною виявилася! Бабуся не раз добрим словом згадувала жінку, що народила і виховала її. А дідусь пообіцяв, як Аделіна одужає, зїздять вони всі разом у Баштанку, знайдуть могилу її матері і пам'ятник поставлять, щоб все як у людей було.
Уляна з роботи тепер поверталася сюди, до батьків, Даньку відвідувала кілька разів на тиждень лише щоб зайвий раз пересвідчитись, що у нього все гаразд. 
Він, здається, був задоволений подібним станом речей, бо кому у двадцять років не хочеться позбутися материнської опіки? Втім, споглядати за Данькою і без Уляни було кому. Щовечора Світлана телефонувала з доповіддю: 
- Вдома сидить, вчиться. Вікно світиться, музика грає, але не голосно, ледь чути. Смаженими бараболями на поверсі пахне. [Бараболі - картопля, хто не в курсі.]
І мати за сина була спокійна. 

***