Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

...Роблю розворот на сто вісімдесят градусів і... впираюся носом у чийсь вельми м'язистий торс. Причому, впираюся в буквальному сенсі цього слова - настільки близько до мене стояв господар цього торса.

Глибокий вдих, відступаю назад... Чорт, ноги відмовляються слухати, а легені заповнює дурманно-терпкий запах... чоловіка. Мені хотілося бігти... Ні. Закрити очі і ще раз вдихнути. І вдихати, вдихати... Хоча, ні. Краще все-таки тікати...

А оскільки ноги зрадницьки завмерли на місці, обережно піднімаю долоню і пальчиком, одним тільки пальчиком упираюся йому в груди і таки відштовхуюся, відступаю на півкроку. Фуууххххх... Уже легше.

Піднімаю обличчя - хто б сумнівався? Переді мною стоїть "рятівник". За фактом, уже тричі рятівник. Перший раз не без його допомоги мене буквально вирвали з лап Демісона. Вдруге він врятував мого сина. Те, що буквально виніс на берег і мене, не рахується - я вмію плавати.  І вже зі швидкою течією цілком впоралася б сама. Ну, і втретє він врятував мене від своїх же одноплемінників.

Цікаво, як довго він ішов за мною? Припускаю, що весь час, поки я вешталася табором, дивуючись байдужості самандарців, він маячив у мене за спиною. Мимоволі згадала почуті колись слова: за спиною у кожного сміливого левеняти завжди стоїть король-лев. Я - те саме нерозумне левеня, що сунулося в серце дикого племені. Він - той самий король-лев, який одним лише своїм виглядом змушував відводити від мене очі.

Я обійшла його, і вирушила у зворотний шлях - до свого намету.

Мені не потрібно було озиратися, щоб розуміти - він ішов слідом. Спочатку потилицю, потім - спину обдавало жаром. І як я могла не помітити його присутність ще раніше?! Права Хана - я не просто не пристосована до самостійного існування. Я ще й безрозсудна і сліпа, немов щойно народжене кошеня. Коли його погляд прослизнув трохи нижче, я загальмувала - ворога потрібно тримати перед очима, а не повертатися до нього ... дупою.  Хоч би як він мене дратував, все ж я не була невдячною тварюкою.

- Дякую, - вимовила я, трохи повернувши голову і для переконливості кивнувши.

- За що ж? - трохи глузливо вимовив він.

Ой, от не треба прикидатися нетямущим! Хоча... А чому б не перевірити ще одне припущення?

- За одяг, - я і зовсім зупинилася, розвернулася, заглядаючи йому в обличчя, все ще приховане під маскою.

- Будь ласка, - тут же відгукнувся він.

Здавалося б, що такого він сказав? Просто ввічливо відповів. Але в мене ніби чорт вселився. 

- А вам ніхто не казав, що це... це... це... це неприпустимо вриватися в помешкання до жінки?

Я підійшла до нього впритул, але оскільки він навіть не позадкував від мене, то просто гнівно тицьнула йому в груди пальцем. Ще раз, і ще, немов збиралася дірку в ньому продовбити.

- Так я ж постукав, - глузливо відповів, накриваючи мою долоню своєю. Колоти його пальчиком стало неможливо, та я й забула про це, почувши його нахабну заяву. Він постукав? Об що? Об своє чоло?!!! - Мені навіть здалося, що мені щось відповіли. До речі, я підкорений твоїми...- тут я відсахнулася, задихаючись від обурення. Звичайно ж, він збирався сказати "грудьми". Але чоловік і тут поставив мене в безглузде становище: - ... колінами.

- Та як ви смієте! І взагалі, за яким правом ви "тикаєте" мені?!

Оскільки одна моя рука була все ще в полоні його лапи, я спробувала заліпити йому ляпаса лівою долонею - але безуспішно.  Просто тому, що не розрахувавши ні траєкторію, ні силу, влучила йому по плечу. Від болю, образи, обурення схлипнула і... зарядила ногою йому по гомілці. І це теж було боляче - замшеві чобітки були надто тонкими і явно не пристосовані для цього. І все ж, він від несподіванки хрюкнув і відпустив мене. Я не стала чекати відповіді і кинулася бігти. А слідом полетіло єхидне:

- Я готовий обговорити свої права... скажімо, ввечері, після заходу світила.

Ні, ну який нахаба!

Відстань до намету я подолала за лічені секунди. Подумати тільки! Тільки тому, що я в його присутності поводжуся як повна дурепа, він раптом вирішив заговорити про свої права! А я, між іншим, уже двічі майже дружина. І нічого, що перший чоловік зник безслідно, а другий загинув, навіть не спромігшись узаконити наш шлюб та забезпечити нашу безпеку... Він мене бісить! Злить! Доводить до несамовитості! А я ж до всього ще й мати! Якийсь час я носилася, обурено пихкаючи, вздовж і впоперек намету. І навіть не помітила, коли прокинулися Хана й Алім. І тільки переступивши вдруге через сина, який намагався із захопленим гульканням повзти по моїй же траєкторії, раптом вигукнула:

- Хана! Стукни мене, якщо я коли-небудь поводитимуся неадекватно!

І зробила ще один стрімкий забіг шатром, футболячи подушки, що опинилися на моєму шляху.

Нянька якийсь час спостерігала за мною, вчасно прибираючи з мого шляху малюка. І раптом, коли я порівнялася з нею, з усієї дурі огріла мене подушкою. Я, природно - від несподіванки, стрімголов полетіла на землю. Благо, підлога в наметі була щедро застелена товстими шкурами, тож я не постраждала.

- Ти що витворяєш? - обурилася я, випльовуючи волосся, що потрапило в рот.

- Самі ж сказали стукнути, - як ні в чому не бувало, огризнулася дівчина, але про всяк випадок відійшла від мене подалі.

- Я сказала - якщо...

- Та я чула, - перебила, посміхаючись, дівчисько,- неадекватно. Якраз наш випадок.

- Та ти з глузду з'їхала! - обурювалася я, підхоплюючи сина і зручно влаштовуючись серед подушок. Кілька секунд - і Алім смачно зацмокав, присмоктавшись до улюбленого соска. - Я цілком адекватна. Просто, розумієш...

Знизивши голос, щоб не турбувати сина, я переказала їй усе, що сталося зі мною. Усе, без винятку.

Закінчивши розповідь, я замовкла, поглядаючи на дівчину, яка дещо задумалася. Зазвичай Хана за словом у кишеню не лізла, тому її мовчання мене трохи здивувало.

- Ну? - підстьобнула її.

- А що - ну? Тут якраз усе зрозуміло - самандарець - чувак гарний, і, судячи з усього - не простий. Не дивно, що він вам сподобався.