Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Я кахикнув, зробив паузу, щоб підкреслити урочистість миті. А вона, бісова дівка, засміялася.

— Вибачте, вибачте, Іване Карповичу, просто ви серйозний такий, наче на прийомі у государя! Ще раз вибачте мене дурну.

— Єлизавето Павлівно, я прибув до вас з одного важливого приводу, який... бо... отже... так би мовити... ібо... веління серця... — я затнувся, а потім сказав собі, що не треба ото графа давати, бо все одно так, як він, не наплету. То буду говорити як є. — Єлизавето Павлівно, маю честь і щастя щиросердно просити в вас руку та серце.

Ото сказав, і наче аж полегшало мені, хоча граф і вчив, що недобре, коли в одному реченні два однакових слова. Маєвський їх називав спільнокореневими, я ще дивувався, бо хіба слово — це дерево, щоб корінь мати? Ну, графу видніше. Ото думаю бозна про що, а Єлизавета Павлівна знову посміхаються. Мовчать. Дивно. Ото я завжди думав, що після такого жінка мусить хапатися за серце і радіти щосили, а Єлизавета Павлівна сидять якісь приголомшені, наче я вексель пред’явив на велику суму, а не до шлюбу запросив.

— То яка буде ваша відповідь? — питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. — Єлизавето Павлівно!

— Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? — питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. — Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром Мабуть, з несподіванки.

— То яка ваша відповідь? — питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.

— Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?

— Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!

— Звісно, ні Але чому наважилися?

— Ну як чому? — я ще більше дивуюся. — Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли... Ну, не спокійніше, але ж шлюб — то від Бога і... Я подумав... воно б краще... і люди... заведено так — ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.

— Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? — здогадується вона.

— Ні... але... хоча... куди... Так, — нарешті зупиняюся я. — Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке...

Вона посміхається і головою крутить.

— Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.

— Не хвилює?

— А ви подивіться на тих сусідою Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене — заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, — вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.

— Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? — питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.

— Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.

— Що? — тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.

— Як?

— Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь...

— То в чому справа? Не розумію!

— Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.

— Вибачте, — я червонію.

— За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?

— Я не хотів вас образити.

— Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання — це не образа, а диво.

— Ізабелла померла, — я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.

— Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.

— Так. Але, але я ж від щирого серця... чому ні?

— Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання — то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.

Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.

— Я перепрошую...

— Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому,