Читати книгу - "Історик"

— П’ятдесят, напевно, — прошепотіла вона мені у відповідь.

Це з новою силою вразило мене. Моїй матері, яка жила у Бостоні, було п’ятдесят два, і вона могла здатися онукою цієї жінки. Руки баби Янки були настільки покручені, наскільки легкими були її ноги. Я спостерігав, як спритно принесла вона накриті тканиною таці й поставила склянки перед нами. Мені було цікаво, що вона робила цими руками все своє життя, через що вони так виглядають. Рубала дрова, носила хмиз, збирала врожай, працювала у холод і спеку? Вона кілька разів поглянула на нас посміхаючись і нарешті налила нам напій — щось біле й густе, що Ранов заковтнув відразу ж і обтер рот хусткою. Я зробив так само, але мало не вдавився: напій був теплуватий і відгонив корівником. Я намагався приховати відразу, коли баба Янка дивилася на мене. Хелен випила напій гідно, і баба Янка поплескала її по руці.

— Овече молоко змішане з водою, — промовила мені Хелен. — Уяви, що п’єш молочний коктейль.

— Я запитаю її, чи погодиться вона співати для нас, — сказав нам Ранов. — Ви ж цього хочете, хіба ні?

Він поговорив із братом Іваном і звернувся до баби Янки. Жінка відступила назад, запекло киваючи. Ні, вона не співатиме, було видно, що вона не хоче. Вона жестами показала на нас і склала руки на фартуху. Але брат Іван наполягав.

— Ми спочатку попросимо її заспівати, що б вона сама хотіла, — пояснив Ранов, — а потім ви зможете попросити пісню, яка вас цікавить.

Баба Янка, схоже, почала погоджуватися, і мені спало на думку: чи не був цей протест ритуалом скромності, адже вона знову посміхалася. Вона зітхнула, підвела плечі під потертою блузкою з червоними квітами, щиро подивилась на нас і розтулила рота. Звук, що вийшов з її горла, був нечуваним: це було неймовірно голосно, так, що затремтіли склянки на столі і люди, які стояли за відчиненими дверима (а зібралося півсела), почали зазирати всередину. Звук вібрував, відбивався від стін і підлоги під нашими ногами, від чого цибулини й перці на грубці розгойдувалися в такт. Я взяв Хелен за руку. Перша нота вразила нас, а потім кожна наступна — повільна й довга — кожна була криком розпачу й безнадії. Я згадав дівчину, що зіскочила з високого стрімчака, щоб не потрапити в гарем паші, і замислився над тим, чи була ця пісня схожа на ту. Але було досить дивно те, що баба Янка посміхалася майже з кожною нотою, вдихала величезну кількість повітря, радісно дивилася на нас. Ми слухали в тиші, уражені, поки вона раптом не припинила — остання нота, здавалося, все ще лунала в маленькій хатині.

— Будь ласка, попросіть її повторити нам слова, — сказала Хелен.

З помітним небажанням, що зменшило її посмішку, баба Янка процитувала слова з пісні, а Ранов переклав:

Герой умирав на вершині зеленої гори.

Герой умирав з дев’ятьма ранами в тілі.

О сокіл, лети й скажи йому,

що люди його врятовані, Урятовані в горах всі його люди.

У тілі героя було дев’ять ран,

Але десята вбила його.

Закінчивши, баба Янка сказала щось Ранову, все ще посміхаючись і погрожуючи йому пальцем. Мені здалося, що вона відшмагає його й відправить спати без вечері, якщо він якось нашкодить у її будинку.

— Запитайте її, скільки років цій пісні, — звернулася до нього Хелен, — і звідки вона її знає.

Ранов поставив запитання, і баба Янка вибухнула сміхом, знизуючи плечима і махаючи на нас рукою. Ранов майже посміхнувся:

— Вона каже, що ця пісня стара, як гори, навіть її прабаба не знала, скільки їй років. Вона вивчила її від своєї прабаби, яка прожила дев’яносто три роки.

Потім сама баба Янка почала розпитувати. Коли вона подивилась на нас, я помітив, що її очі були гарної мигдалеподібної форми, палюче сонце й вітер залишили їй зморшки, та золотаво-коричневі, майже бурштинові очі здавалися ще яскравішими на тлі червоної хустки. Почувши, що ми з Америки, вона кивнула, явно не вірячи.

— Америка? — повторила вона, замислившись. — Це, напевно, за горами.

— Вона дуже неосвічена стара, — вибачився за неї Ранов. — Наш уряд намагається дати всім освіту. Це найважливіша справа.

Хелен дістала аркуш паперу й узяла бабусю за руку.

— Запитайте її, чи знає вона таку пісню — вам доведеться перекласти: «Дракон спустився в нашу долину. Він спалив поля й забрав дівчат».

Ранов повторив це бабі Янці. Вона уважно слухала, а потім її обличчя перекосилося від страху й відрази: вона відхилилася на дерев’яному стільці й швидко перехрестилася.

— Не! — гнівно вигукнула вона, витягаючи руку з руки Хелен. — Не, не!

Ранов знизав плечима.

— Ви зрозуміли — вона не знає її.

— Звичайно ж, знає, — сказав я тихо. — Запитайте в неї, чому вона боїться про це говорити.

Цього разу бабуся набрала впертого вигляду.

— Вона не хоче про це говорити, — повторив Ранов.

— Скажіть, що ми винагородимо її.

Ранов знову підвів брови, але передав нашу пропозицію бабі Янці.

— Вона говорить, що треба зачинити двері.

Він повільно підвівся, зачинив двері й дерев’яні віконниці, щоб роззяви з вулиці не бачили.

— Тепер вона заспіває.

Не можна було собі уявити більшого контрасту між двома піснями баби Янки. Здавалося, вона втиснулася в стілець, згорбившись і дивлячись у підлогу. Її радісна посмішка зникла, а її бурштинові очі сховалися під повіками. Мелодія була сумною, хоча останній рядок, здавалося, закінчувався переможною нотою. Ранов обережно переклав. (Чому, подумав я знову, він такий люб’язний?)

Дракон спустився в нашу долину.

Він спалив поля й забрав дівчат.

Він розполохав турецьких безбожників

і захистив наші села.

Його подих висушив ріки,

І ми переходимо через них.

Зараз ми мусимо захищатися самі.

Дракон був нашим захисником,

Але зараз ми мусимо захищатися самі.

— Ну, — сказав Ранов. — Ви це хотіли почути?

— Так, — Хелен поплескала бабу Янку по руці, і вона невдоволено забурчала. — Запитайте, звідки ця пісня і чому вона боїться, — запитала Хелен.

Ранову знадобилося кілька хвилин, щоб розібратися з докорами баби Янки.

— Вона говорить, що цієї пісні її таємно навчила прабаба, яка сказала ніколи не співати її після заходу сонця. Ця пісня не схожа на пісню. У ній співається про добро, але приносить