Читати книгу - "Ловець снів"

Знову клацання, знову мерзенне електричне дзижчання.

— Генрі! Генрі!

— …виходь! — Знову ледве чутно, але голос у Генрі відчайдушний. — Ти повинен вийти, Джонсі! Зустрінеш мене. Біжи по ловцю снів, і зустрінеш мене! Ще є час! Ми можемо притиснути цього сучого сина! Ти мене чуєш? Ми можемо…

Чергове клацання, і в слухавці стало тихо. Корпус його дитячого телефону тріснув, розвалився і виблював кубло з проводів. Усі червоно-помаранчеві. Усі заражені байрусом.

Джонсі поклав слухавку й підвів очі до ловця снів, цієї тендітної павутини, що гойдалась над ним. Раптом згадалася фраза з якоїсь гумористичної передачі, яку вони любили повторювати в дитинстві: «Де б ти не був, там ти і є». Вони повторювали це не рідше, ніж «День інший, лайно те саме» а потім, коли подорослішали і стали вважати себе навченими життям, навіть частіше. «Де б ти не був, там ти і є». Тільки, якщо вірити останньому дзвінку Генрі, це не так. Де б вони, на їхню думку, не були, вони були не там .

Вони були в ловці снів.

Джонсі звернув увагу, що у ловця, який розгойдувався над руїнами столу, від центру йдуть чотири основні промені, численні поперечні нитки тримаються на них, але самі промені тримав укупі центр, серцевина, у якій вони з’єднувалися.

«Біжи по ловцю, і зустрінеш мене! Ще є час!»

Джонсі повернувся й кинувся до дверей.

10

Сірий теж стояв біля дверей — біля дверей приміщення опори. Двері були замкнені, що не дивно, з огляду на пригоду з росіянкою. «Зачиняти двері стайні, коли коня вже вкрали», — так це називав Джонсі. Якби в нього був один із кімів, справа значно спростилася б. Але й зараз він не дуже тривожився. Сірий виявив один цікавий побічний ефект людських емоцій: володіючи ними, ти думаєш наперед, плануєш наперед, щоб уникнути вибуху накопичених емоцій, якщо щось піде не так. Можливо, це одна з причин, завдяки чому цим створінням вдається виживати так довго.

Пропозиція Джонсі здатися — «стати одним із нас», як висловився Джонсі, і вислів цей вразив Сірого своєю таємничістю й екзотичністю — знову й знову спадала на думку, але Сірий уперто її відкидав. Він здійснить свою місію тут, виконає обов’язок. А потім — хто знає? Можливо, сендвічі з беконом. А ще те, що розум Джонсі визначав як «коктейль». Прохолодний, злегка п’янкий напій.

З боку водосховища прилетів вітер, хльоснувши його в обличчя мокрим снігом і на мить засліпивши. Як удар вологим рушником, який повернув його до дійсності, де в нього була незакінчена робота.

Він обережно, боком, підійшов до лівого краю квадратного гранітного ґанку, послизнувся і став на коліна, не звертаючи уваги на кинджальний удар болю в стегно. Не для того він пройшов увесь цей шлях, чорні світлові роки та білі милі, щоб звалитися зі сходів і зламати шию або пірнути у Квеббін і померти від переохолодження в крижаній воді.

Ґанок був нагорі насипу з дробленого каменю. Перехилившись через лівий край, Сірий змахнув сніг із насипу і спробував витягти якийсь нещільний кругляк. Біля дверей тягнувся ряд вікон, вузьких, але не занадто.

Усі звуки приглушувала суцільна пелена важкого мокрого снігу, але Сірий усе ж почув гудіння машини, яке ближчало. Десь їхала ще одна, але та вже зупинилась, здається, в кінці Іст-стрит. Вони наближались, але їм не встигнути. До опори ще не менш ніж миля шляху нерівною, слизькою дорогою. До того часу, як вони дістануться сюди, собака вже буде кинутий у шахту, там він тонутиме й водночас вивергне в акведук байрума.

Намацавши підхожий камінь, він обережно, щоб не впустити пульсуюче тіло собаки в нього на плечах, витяг його, потім відповз від краю сходинки і спробував устати. Не зміг. Куля болю в стегні Джонсі знову розпухла й розжарилася. Неймовірним зусиллям він таки підвівся, хоча біль був таким несамовитим, що віддавав навіть у зубах і скронях.

Сірий постояв трохи, відірвавши ногу від землі, — немов кінь, якому в підкову потрапив камінець, — і притулившись до стіни замкненого будиночка. Коли біль трохи вщух, він каменем вибив скло в лівому від дверей вікні, порізавши при цьому руку Джонсі в кількох місцях. Один поріз був досить глибоким, і кілька великих уламків звисали з верхньої частини вікна, як леза саморобної гільйотини, але на такі речі Сірий уже не зважав. Не відчув він і того, що Джонсі нарешті покинув свою схованку.

Сірий, звиваючись, протиснувся крізь вікно, приземлився на холодну цементну підлогу й роззирнувся.

Прямокутне приміщення футів тридцяти[226] завдовжки. У дальшому кінці вікно, з якого в погожий день, без сумніву, відкривається чудовий краєвид на водосховище, але зараз за ним видно тільки білий сніг, наче його завісили простирадлом. З одного боку висить щось схоже на гігантське сталеве відро, з червоними плямами на боках — не байрус, а окис, який Джонсі ідентифікує як «іржа». Сірий не був упевнений, але припускав, що в цьому відрі у разі необхідності спускають у шахту людей.

Залізна кришка діаметром чотири фути[227] була на своєму місці, точнісінько в центрі підлоги. Він помітив квадратну виїмку на її краї та озирнувся. Біля стіни серед уламків розбитого скла стояли кілька інструментів, серед них був і лом. Цілком можливо, той самий, яким скористалася росіянка-самогубця.

«Наскільки я чув, — подумав Сірий, — бостонці пили її з ранковою кавою напередодні Дня святого Валентина».

Він узяв лом, докульгав до середини кімнати, перемагаючи біль і видихаючи білі хмаринки пари, і сунув у виїмку.

Лом увійшов ідеально.

11

Генрі вішає слухавку, набирає в легені повітря, затримує його… і рветься до дверей з табличками: «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» та «НЕ ЗАХОДИТИ».

— Гей! — гукає стара Ріні Ґосселін зі свого місця біля каси. — Хлопчику, ану повернись! Туди не можна!

Але Генрі не зупиняється, навіть не сповільнює кроку, а вломившись у двері, раптом розуміє: так, він справді хлопчик, нижчий за свій остаточний зріст майже на фут, і хоча на носі в нього окуляри, вони далеко не такі сильні, як буде потім. Він хлопчисько, але під пасмами волосся (трохи поріділого ще до тридцяти років) прихований дорослий мозок.

«Я дві, дві, дві м’яти в