Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

В двері вскочила Арінушка.

Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить.

— Ліхтар! — у перестрасі прошепотіла вона. — Якісь там ходять!

— Знов несе когось нечиста сила! — буркнув Жданов. Та и звелів усім:

— Лягайте!

I всі мерщій лягли, де хто сидів.

Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить.

Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі.

Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, — і Омелян тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все, тут пережите, забуде прикрості, забуде куряву московських вулиць і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам'яті, передусім, той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами, і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами московського панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви:

— Ворогам не дамо

Ми ніколи в ярмо

Ні Москви, ані Києва, браття!

Ми родина одна,

Кров нас братня єдна,

Древня віра і давнє завзяття!

Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, вперше вступаючи в Москву, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість — добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя — спалахнула з новою силою:

— Ми за волю свою

Стоїмо у бою

Нерушимо-міцною стіною, —

Ми найдемо в віках

Щастя ясного шлях,

Коли буде наш Київ з Москвою!

Без жодного чутного іншому вухові звуку — пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма.

16

Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України.

Жив.

Горшки мальовані ліпив.

Пiсень прегучних потихеньку співав. Працюючи.

Казки московитам розказував. Нишком.

Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, що пливуть і пливуть у Дніпро.

Про лядську кормигу.

Про неволю турецьку.

Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кріпаками та холопами.

— А й дівчата ж, мабуть, гарні там у вас? — стурбовано зітхала, побігаєчка.

— А гарні ж.

— Вередливі?

— Вередливі, аж-аж!

— Це добре, коли вередливі. А гордовиті?

— Гордовиті. Та й письменні бувають частенько… — і він розповідав про мирославських дівчат і молодиць, норовливих українок, котрі не знали ані теремів, ні приписів Домострою, ні кабали боярської, ні безмежної сваволі чоловіка…

Арінушка зітхала, і Україна їй чомусь тоді здавалась раєм земним, бо ж, як відомо здавна, гарно бува лиш там, де нас нема…

Зранку шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив. сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати, та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя — марна річ, не варю й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі — чи не на цілий тиждень…

У неділю Омелько блукав по Москві.

Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього-ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження — і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурувзння, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях.

Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили — чи не зиркає хто на царський замок, а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався.

Одного такого «шпигуна», Омелько бачив сам, вели по вулиці, зірвавши одяг та зв'язавши руки, і шмагав катюга бідолашного страшенним батогом, тонко сплетеним з бичачих жил.

Ще бачив Омелян, як, прив'язавши до рушниць, вели кудись необачного музику, спійманого з віолою в руках, як тягли на розправу дідуся, котрий у печі розтопив не в четвер, як те дозволялося влітку раз на тиждень, а в суботу…

Омелько ходив того ранку по Москві, і скрізь кортіло йому зазирнути за слюдяні оболоки шибок у теремах, до вівтарів, до книжних палат государевих, до садків, що шаруділи листям на кожному подвір'ї тодішньої Москви, де північні яблука родили, мов у казці: глипнеш проти сонця, аж наскрізь видніють зернята, — отак!

Йому вже хотілось яблука.

Хотілось додому.

Та ба!

17

Москва того душного літа втопала в куряві.

По вулицях, замощених нетесаними колодами, вітер носив сміття базарів, солому, сіно, терміття з конопель, прядиво і віхті вовни, лико, стружку — побіля майстерень, де збивали з дощок домовини, що їх серед літа в Москві бувало потрібно до лиха.

Куріли пожежі, і Арінушка хапала за рукав Омелька, щоб не ліз гасити, знала ж: прийшлого можуть схопити, звинуватити в підпалі, а паліїв з палійчуками завше віддавали катові до рук.

Де вулиці були немощені, того літа можна було теж досить вільно ходити, бо давненько не дощило, і прездорові багна та баюри, що красувались тоді по всіх великих містах, по