Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Ваша правда, — погодився Паганель, — вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.

— Маєте рацію, — сказав Джон Манглс, — а втім, на цих берегах немає маяків. О! — раптом скрикнув він. — Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.

— Виходить, острів заселений? — спитав Гленарван.

— Дикунами, очевидно, — відповів Паганель.

— Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.

— Ні. — одказав майор, — то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.

— Ми пошукаємо інший відлюдний острівець, — сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.

— Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

— В кожному разі, треба стерегтися, — додав Паганель. — У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

— Тримайся на чверть милі від берега, — гукнув Джон Манглс до стерничого. — Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

— Люба Мері, — сказав він і взяв її за руку, — не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше — не занепадати духом”, — казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

— Любий Роберте! — озвалась дівчина.

— Я маю тобі щось сказати, — вів далі Роберт, — ти не будеш сердитись на мене, Мері?

— За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

— І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

— Кажи, в чім річ? — занепокоєно спитала Мері.

— Сестро моя! Я хочу стати моряком…

— Ти покинеш мене? — скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

— Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

— І такий великодушний, такий високий думками й серцем, — додала Мері. — Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

— Я цього певен! — відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

— Мері, Мері! — вигукнув він. — Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

— То капітан Джон ще не втрачає надії? — спитала вона.

— Ні, — відповів Роберт. — Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

— Я згодна, — прошепотіла Мері. — Але нам доведеться розлучитися!

— Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти — жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік — батько часто казав мені це, — чоловік мусить сам кувати свою долю!

— А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

— Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! — вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

— Братику мій, хлопчику мій, — казала Мері, — коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

— О Мері! — вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

— А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? — знову заговорила Мері.

— О, це зробити неважко! — по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. — Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а