Читати книгу - "Ловець снів"

Сірий спробував був проштовхнути собачу голову в отвір між кришкою і цементом — не вийшло. Шия зігнулась, і безглуздо ошкірена морда пса вивернулася нагору. Продовжуючи спати (а може, і знепритомнівши), собака кілька разів здушено гавкнув.

Але в отвір не пролазив.

— Трахни мене, Фредді! — завив Сірий. На біль у стегні Джонсі він уже майже не звертав уваги і вже точно не помічав, яким напружено блідим стало обличчя Джонсі, що в карих очах стоять сльози від утоми та образи. Зате він як ніколи гостро усвідомлював інше: щось відбувається. «Відбувається в мене за спиною», — сказав би Джонсі. І хто ще це міг бути, як не сам Джонсі, його негостинний господар?

— На ХЕР! — загорлав він клятому, ненависному, впертому, всього-трішечки-завеликому псові. — Ти підеш униз, чуєш мене! ТИ МЕНЕ…

Слова застрягли в горлі. Він більше не міг кричати, хоча йому до нестями цього хотілось. О, як би він хотів зараз закричати, вдарити кулаком по чому-небудь (нехай навіть по вмираючому вагітному собаці)! Але чомусь тепер він не міг не те що крикнути — вдихнути. Що робить із ним Джонсі?

Відповіді він не очікував. Але отримав. Незнайомий голос, повний холодної люті, мовив: «Так ми вітаємо гостей на планеті Земля».

19

Трипалі руки сірої істоти на лікарняному ліжку сіпаються, піднімаються і на мить відштовхують подушку. Чорні очі на позбавленому будь-яких інших рис обличчі скажено горять люттю і страхом. Воно несамовито ловить ротом повітря. І враховуючи, що його не існує в реальності, навіть у мозку Джонсі його немає, принаймні як чогось фізичного, він бореться за життя люто. Генрі хоч і не може співчувати, але розуміє. Сірий хоче того ж, чого й Джонсі, Даддітс… навіть сам Генрі, бо, незважаючи на його чорні думки, хіба його серце не б’ється? Хіба печінка не очищує його кров? Хіба тіло його не пройшло крізь усі невидимі війни з усім, починаючи від звичайної застуди до раку і самого байрусу? Тіло може бути або дурним, або нескінченно мудрим, але в будь-якому разі воно вільне від руйнівного чаклунства думки, воно вміє тільки стояти й боротися, доки не вичерпуються сили. Якщо Сірий і був іншим колись, зараз він уже не інший. Він хоче жити.

«Але навряд чи в тебе вийде, — лагідно, майже заспокійливо повідомляє Генрі. — Не думаю, друже мій».

І знову притискає подушку до обличчя Сірого.

20

Дихальні шляхи Сірого відкрилися. Він вдихнув холодне повітря з шахти… раз… вдруге… і раптово дихання знову обірвалося. Вони душать його. Тиснуть. Убивають.

«Ні!!! Поцілуй мене в корму! Поцілуй мене в срану корму! НІЧОГО У ВАС НЕ ВИЙДЕ!»

Він відтяг собаку і повернув боком, зовсім як пасажир, який уже спізнився на літак, намагається запхнути у валізу останню об’ємну річ.

«Так він пройде», — думає Сірий.

Так. Пройде. Навіть якщо доведеться розчавити товсте собаче черево руками Джонсі і дозволити байруму вирватися назовні. Так чи інакше, ця тварюка потрапить до шахти.

Обличчя роздулось, очі витріщилися, дихання перекрите, єдина жирна вена пульсує посередині чола Джонсі — Сірий проштовхнув собаку глибше в щілину й почав лупцювати його кулаками Джонсі в груди.

«Ну ж бо, пролазь, чорти би тебе забрали, пролазь .

ПРОЛАЗЬ!»

21

Фредді Джонсон сунув ствол карабіна у вікно кинутого «Хаммера», Курц у цей час розсудливо залишався в нього за його спиною (чимось це нагадувало атаку на корабель сірих), чекав, що буде далі.

— Двоє хлопців, босе. Схоже, Овен вирішив скинути баласт, перш ніж рушити далі.

— Мертві?

— Схоже на те. Мабуть, це Девлін і той, інший, по якого вони заїжджали.

Курц підійшов до Фредді, кинув швидкий погляд у розбите вікно й кивнув. Йому вони теж здалися мертвими, двійко білих кротів, зчеплені на задньому сидінні, обидва в крові та скляній крихті. Він підняв був пістолет — контрольний у голову не завадить, — але задумався. Овен міг не почути їхнього мотора. Сніг був дуже важким і мокрим, справжня акустична ковдра, так що все може бути. Але постріли він почує напевно. Опустивши пістолет, Курц повернувся до стежки в снігу.

— Показуй дорогу, салаго, і дивись не послизнись. Ми ще можемо застукати його зненацька. Мабуть, ми ще можемо на це розраховувати, як гадаєш?

Фредді кивнув.

Курц посміхнувся, і від цього його обличчя стало схожим на вишкірений череп.

— Якщо пощастить, салаго, Овен Андергілл попрямує до пекла, навіть не зрозумівши, що вже здох.

22

Телевізійний пульт, прямокутник чорного пластику, вкритий байрусом, лежить на тумбочці Сірого. Джонсі хапає його, голосом, лячно схожим на Бобрів, вигукує:

— На хер це лайно, — і щосили гепає ним об край столу, як людина, що розбиває зварене яйце. Пульт лопається, випускаючи батарейки й залишаючи в кулаку Джонсі надтріснутий пластмасовий уламок. Він запускає руку під подушку, яку Генрі притискає до обличчя істоти, що пручається. І вагається лише мить, згадуючи першу зустріч із Сірим, їхню єдину зустріч. Ручка від дверей до ванної, що лишилася в його долоні, після того як луснув стрижень. Відчуття темряви, коли тінь істоти впала на нього. Тоді все здавалося досить реальним. Реальним, як троянди. Реальним, як краплі дощу. Джонсі повернувся й побачив його… воно… — ким би не був Сірий, перш ніж став містером Сірим, містером Ґреєм, — він стоїть у великій центральній кімнаті. Герой сотень художніх фільмів і документалок «про незбагненні загадки», тільки дуже старий. Старий і хворий. Уже тоді готовий лягти на ліжко в блок інтенсивної терапії.

«Марсі», — сказав він, витягши це слово прямісінько з мозку Джонсі, як корок. Зробивши отвір, крізь який зміг проникнути. А потім вибухнув, як новорічна хлопавка, засипавши все навколо байрусом замість конфеті, і…

«…І я сам вигадав усе інше. Адже