Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

Єва

Я була рада заручитись підтримкою, хоч і такого підозрілого чоловіка. Сама не розуміла чому радуюсь. Я зовсім його не знаю, але впустила до своєї квартири та дивлюся як він наминає борщ. А головне — я погодилась проводити з ним розслідування.

Зателефонувала на роботу і попередила дівчат, що деякий час їм доведеться обійтися без мене. Вони завірили, що впораються, а я пообіцяла бути на зв’язку.

Бачив би мене зараз тато, одразу відправив би на прийом до психіатра.

-Для початку, треба дізнатись все про Лізу. Те що знаєш ти, може бути всього лиш обкладинкою.

-А як дізнаватись будемо?- поцікавилася я.

-Для цього є спеціально навчені люди. Хоча, ти можеш попросити брата.- від такої перспективи мене перекосило. Я уже уявляла, що почую у відповідь.- Зрозумів, ця ідея тобі не подобається. Тоді підемо моїм шляхом.

Він дістав з кишені телефон, покопався в ньому і приклав до вуха.

-Здоров, Іванович. Ти працюєш?- йому щось відповіли й він посміхнувся,- Чудово. Допомога твоя потрібна. Треба дізнатись про одну дівчину. Все, що тільки можливо. Так. Звати?,- він глянув на мене.

-Пономаренко  Єлизавета Василівна, - швидко відповіла я.

-Пономаренко  Єлизавета Василівна,- повторив він,- 26 років. Вроді місцева, проте ручатись не буду. Фото?- Я ствердно кивнула,- Так, є. Перекину тобі. Добре, буду чекати.

Він попрощався і поклав слухавку. Андрій дав мені номер знайомого і я перекинула йому фото, де ми з Лізою були в клубі. 

-Одягайся. Проїдемось в пару місць.

Я швидко закинула посуд в посудомийку і побігла в гардеробну. Енергія в мені била через край. Хотілося якнайшвидше дізнатись все.

-А де ми їдемо?- запитала я, коли ми влаштувалися в машині Андрія.

-Мені розповіли, що Олег шукав людину, котра зможе вивезти коштовності за кордон. Хочу особисто поговорити з цим хлопцем. Нам би дізнатись, зміг він це зробити чи ні. Бо поки що у мене єдина версія вбивства Олега — це діаманти, котрі він прикарманив у старого.

-А до чого тут Сергій? Він же не забрав їх у сейфі.

-Не скажи. Ми не знаємо точно що він бачив чи взяв. Тільки те, що він розповів тобі.

-Думаєш збрехав?

-Все може бути. На це питання нам може відповісти тільки Ліза, адже вони з Сергієм були у змові. Але доки ми її не знайшли, спробуємо впевнитись, що каміння дійсно було.

-А ти впевнений, що нам розкажуть?- запитала я.

-Повір, мені розкажуть.

Я з підозрою подивилась на нього, але нічого не відповіла.

Ми приїхали у кафе "Фламінго", де Андрій домовився зустрітися з невідомим мені Борькою. Я часто бувала в цьому закладі. Кафе розташовувалося у центрі міста неподалік цирку. Єдиним недоліком цього улюбленого мною через різні причини закладу було те, що припаркуватися там було ніде. Скрізь знаки “Стоянка заборонена”.

Андрій, схоже, вирішив начхати на знаки,  кинув машину прямо навпроти кафе і штовхнув скляні двері. У залі сиділо людей із десять. Потрібного нам хлопця серед них не було. Ми влаштувалися за столиком біля вікна та замовили каву. Вікно було величезним, до підлоги, і враження було таке, наче сидиш на вулиці. Це була одна з переваг закладу, для мене принаймні тому я і любила сюди заглядати. Ще одна перевага: високі ціни, відповідно, публіка сюди валом не валила, і можна було посидіти в тиші та спокої, спостерігаючи за перехожими. Цим ми й зайнялися в очікуванні Бориса, як назвав його Андрій.

Він з'явився за п'ять хвилин на протилежному боці вулиці, побачив нас і махнув рукою, променисто посміхаючись. Схоже, настрій у хлопця був гарний. Або він дуже радий був бачити Андрія. Він бігом припустив дорогу і знову махнув рукою. На мить його приховав автобус, а коли він проїхав, Бориса я не побачила, натомість звернула увагу на зміни у настрої перехожих. Усі дружно витягли шиї, хтось закричав, а ми з усіх ніг кинулись надвір.

Хлопець лежав за пів метра від тротуару, обличчя його було залите кров'ю, замість рота кривава каша, черевик відлетів убік, і я спіткнулася об нього.Почав збиратися натовп, хтось дзвонив у “Швидку”, хтось у поліцію. Андрій нахилився до нього, і він його впізнав, простягнув руку і навіть не сказав, а прохрипів щось. Я бухнулася на коліна поруч з ними та почула:

– Вони…

– Хто? Хто вони"? – перепитав Андрій. Він повторив "вони", в його горлі щось булькнуло, він витягнувся, погляд став скляним, а я зрозуміла, що на моїх очах щойно вбили людину.

Втім, у ті перші хвилини в мені жила ще надія, що це таки нещасний випадок. Борису все одно, а мені так набагато спокійніше. Хоч я і не знала цього хлопця, саме розуміння того, що сталося приводило в жах.

Але надії розвіялися, як дим. Насамперед винуватець події втік, хоча це було безглуздо, Борька ігнорував перехід і червоний сигнал світлофора, тож з погляду дорожніх правил винен був сам. Однак водій таки втік. Дорога в цьому місці неширока, а рух хоч і інтенсивний, але водії особливо тут не лихачили — народу хоч греблю гати, і всі, як один, ігнорують світлофор, мимоволі почнеш повзти, як черепаха. Але той, що на «Жигулях», за свідченням громадян, не повз, він вилетів з підворіття, розігнався і гальмувати зовсім не намагався, а, навпаки, додав газу.

-Треба забиратись звідси, доки менти не приїхали,- потягнув мне за руку Андрій.

-А як же він?- злякано запитала я.

-Йому ми вже не допоможемо.

Ми сіли в машину і чоловік вдарив по газах. Я сиділа і мовчала. Мене трохи трясло від побаченого. А ще, думка про те, що він йшов на розмову до нас, не давала спокою.

-Думаєш його вбили?

-Скоріше за все. Що ж він міг такого мені розповісти, що від нього поспішили здихатись?

Питання було риторичним. Навряд чи Андрій очікував, що я відповім на нього.

Ми неслися вулицями міста, а я навіть не запитувала куди. Дуже жалкувала про те, що влізла в всю цю історію. Ми ще навіть не почали розслідування, а вже купа трупів.