Я подарувала їй зелений светр із в’язаним комірцем від Лори Ешлі, такий самий як і мій блакитний, який їй так подобався. Після вечері ми дивилися на відео «Пастку для батьків», а сімейство Геппворт крутилося неподалік, спостерігаючи за нами, поки всі ми по черзі надягли піжами у ванній кімнаті на другому поверсі. Відтак ми пішли до кімнати Мері Крістіни, повністю рожевої, навіть килим, що вкривав усю підлогу, був такого ж кольору. Тут відчуваєш, що батьки Мері Крістіни й справді були раді після усіх цих братів мати дівчинку. Всі ми принесли зі собою спальні мішки, проте скинули їх на купу біля стіни, а самі повмощувалися на ліжко Мері Кристини й на підлогу. Ненсі має пляшку м’ятного шнапсу, і ми всі п’ємо по трішки. Смак – жахливий, я почуваюся, мовби грудну клітку змастили бальзамом «Зірочка». Ми граємо в «Правду чи бажання». Рут загадує, щоб Венді пробігла коридором без верхньої частини піжами. Венді питає Френсі, який розмір ліфчика у Лексі, сімнадцятирічної сестри Френсі. (Відповідь: 38D.) Френсі питає Гейл, що та робила з Майклом Платтнером минулої суботи в «Дейрі Квін». (Відповідь: їли морозиво. Ага, знаємо.) Через якийсь час нам набридає «Правда чи бажання», здебільшого через те, що важко загадати хороші бажання, які ми справді виконаємо, і тому що всі ми чудово все знаємо одна про одну, оскільки ми разом вчимося ще від садочка. Мері Крістіна пропонує: «Випробуймо дошку для спіритичних сеансів». Ми всі погоджуємося, тому що це її вечірка і спіритична дошка – це круто. Вона витягує дошку з шафи. Коробка пом’ята, а на тій пластиковій штучці, що показує букви, загубилося пластикове віконечко. Якось Генрі розповідав мені, що він ходив на спіритичний сеанс, і у медіума тріснув апендицит під час сеансу, й вони мусили викликати «швидку». Біля дошки достатньо місця лише для двох людей, тому першими йдуть Мері Крістіна та Гелен. Правило таке: потрібно вголос запитати про те, що тебе цікавить, інакше нічого не вийде. Обидві дівчини кладуть пальці на планшетку. Гелен дивиться на Мері Крістіну, яка вагається. Ненсі підказує: «Спитай про Боббі», тому Мері Крістіна питає: «Я подобаюся Боббі Дакслеру?» Усі хихотять. Відповідь заперечна, але дошка показує «так» за допомогою легких підштовхувань Гелен. Мері Крістіна так широко усміхається, що я бачу брекети на її зубах, верхніх і нижніх. Гелен запитує, чи подобається вона комусь із хлопців. Планшетка крутиться по дошці якусь мить і зупиняється на Д, Е, Й, В. «Девід Ганлі?» – запитує Петті, й усі голосно сміються. Дейв – єдиний темношкірий у нашому класі. Він дуже сором’язливий, маленький і добре знає математику. «Може, він допоможе тобі ділити у стовпчик?» – каже Лаура, теж дуже сором’язлива. Гелен сміється. Математика для неї – катастрофа. «А тепер Клер. Спробуйте з Рут». Ми займаємо місця Гелен і Мері Крістіни. Рут дивиться на мене, а я знизую плечима. «Я не знаю, про що запитувати», – промовляю. Всі гиготять; скільки ж тут можливих варіантів? Але я стільки всього хочу знати. Чи з мамою все буде добре? Чому сьогодні вранці тато кричав на Ету? Чи Генрі справжній? Куди Марк заховав моє домашнє завдання з французької мови? Рут питає: «Яким хлопцям подобається Клер?» Я гнівно дивлюся на неї, але вона просто посміхається. «Хіба тобі не цікаво?» – «Ні», – відповідаю, та все ж кладу пальці на білий пластик. Рут також кладе свої пальці, однак нічого не рухається. Ми обидві дуже легко торкаємося планшетки, намагаючись слідувати правилам і не підштовхувати її. Відтак вона починає поволі рухатися. Кружляє, а тоді зупиняється на Г. Тоді пришвидшується. Е, Н, Р, І. «Генрі, – каже Мері Крістіна. – Хто такий Генрі?» Гелен каже: «Не знаю, та ти червонієш, Клер. Що то за Генрі?» Я просто хитаю головою, наче це і для мене таємниця. «Тепер ти, Рут». Вона питає (теж мені несподіванка), кому подобається. Дошка показує: Р, І, К. Я відчуваю, як вона підсуває планшетку. Рік – містер Мелоун, наш учитель природничих наук, який втюрився в міс Енґл, учительку англійської мови. Усі, крім Петті, регочуть; Петті також втюрилася в містера Мелоуна. Ми з Рут піднімаємося, а наші місця займають Лаура і Ненсі. Ненсі сидить до мене спиною, тому я не бачу її обличчя, коли вона запитує: «Хто такий Генрі?» Всі дивляться на мене, і стає дуже тихо. Я стежу за дошкою. Нічого. Як тільки я думаю, що в безпеці, та пластикова штучка починає рухатися. Може, просто знову напише «Генрі». Зрештою, Ненсі та Лаура нічого не знають про Генрі. Навіть я стільки про нього не знаю. З’являються літери: Ч, О, Л, О, В, І, К. Усі дивляться на мене. «Я не заміжня. Мені лише одинадцять». – «Але хто такий Генрі?» – дивується Лаура. «Я не знаю. Можливо, я ще його не зустріла». Вона киває. Всі спантеличені. Я спантеличена найбільше. Чоловік? Чоловік?
Четвер, 12 квітня 1984 року (Генрі тридцять шість, Клер дванадцять)
Генрі: Ми з Клер граємо шахи біля згаслого вогнища в лісі. Прекрасний весняний день, ліс оживає під токування птахів, які в’ють гнізда. Ми тримаємось подалі від маршруту сім’ї Клер, які вийшли прогулятися сьогодні пополудні. На якусь мить Клер замислилась над своїм ходом; я забрав її королеву три ходи тому, й вона приречена на програш, але рішуче налаштована боротися. Клер підводить погляд.
– Генрі, хто твій улюблений «бітл»?
– Джон, звичайно.
– Чому «звичайно»?
– Ну, Рінго теж нічого, але, знаєш, якийсь він понурий. А Джордж, як на мене, схожий на послідовника «Нью Ейдж».
– А що таке «Нью Ейдж»?
– Дивні релігії. Марудна й нудна музика. Жалюгідні спроби переконати себе у вищості того, що пов’язане з індіанцями. Альтернативна медицина.
– Але ж традиційна медицина тобі не подобається.
– Це тому, що лікарі завжди намагаються переконати мене в тому, що я божевільний. Якби я зламав руку, то був би ухильником західної медицини.
– А як щодо Пола?
– Пол для дівчат.
Клер сором’язливо всміхається.
– Пол мені найбільше подобається.
– То ти ж дівчинка.
– А чому Пол для дівчат?
«Проявляй обережність», – кажу собі.
– Тут така штука: Пол, він – милий «бітл», знаєш?
– Хіба це погано?
– Ні, зовсім ні. Але хлопці цікавіші, коли вони круті, а Джон – крутий «бітл».
– Але ж він помер.
Сміюся.
– Можна залишатися крутим навіть будучи мертвим. Фактично це набагато легше, бо ти не зістаришся, не потовстішаєш і не полисієш.
Клер мугикає початок пісні «Коли мені буде 64». Вона пересуває свою
